Глава 1. Кафе
Мерен, передмістя Женеви. Була майже середина липня, а термометр на телефоні показував 16,5 градуса. За вікном кафе Cafeteria 13 сіявся дрібний дощ — такий, якого не видно, але чути шкірою. Андрій сидів за кутовим столиком біля вікна. Перед ним стояли дві недопиті чашки кави, і в одну з них він учетверте намагався влучити шматочком цукру. Знову промахнувся. Пальці вистукували по столу якийсь ритм — безглуздий і до болю знайомий.
Він був фізиком елементарних частинок і останній рік жив у Швейцарії за програмою CERN Doctoral Student Programme. Дисертацію писав про калібрування детектора, а думав здебільшого про інше — про час.
Час міряють годинником, календарем, сповіщеннями в телефоні, і більшості цього досить. Андрію — ні. Він думав про час не як фізик і не як філософ, яким себе вважав, а як людина, що відчуває: щось іде не так. Реальність тремтіла, як погано налаштований кадр на старому телевізорі. Тріщина — невидима, але відчутна.
І тоді заграла музика. Спокійна, класична. Не з телефону — той лежав в авіарежимі. Не з динаміків у кутах кафе, що пахло кавою й еклерами. Просто в голові, наче хтось повернув ручку й налаштував його на іншу частоту.
(Це також уже було. А зараз має підійти…)
— Я Мей, якщо що. А ви вже замовляєте третю порцію кави, не випивши перших двох. У вас усе гаразд?
Андрій здригнувся. Він щойно бачив це в дежавю й чекав на неї — і все одно не був готовий. Через Мей він і ходив саме в Cafeteria 13, хоча до офісу й дому звідси було далеко. А ще тому, що іноді ловив на собі її короткі погляди — уважні, мов рентген.
Він відкрив рот і не знайшов, що сказати. Що він чує музику в голові? Що дежавю в нього не раз на рік, як у всіх, а майже щодня? Що життя звучить, як платівка, по якій провели голкою не там?
— Так, усе гаразд, — збрехав він.
Вона затримала на ньому погляд трохи довше, ніж звичайно. Він уже збирався сказати щось про дивну для липня погоду, але повітря раптом стало важким, і він завмер. Мей так і не дочекалася, розвернулася й кинула через плече:
— Іще один живе у своїй голові.
Вона пішла до бару за стіною, якого з кутового столика не було видно.
Телефон коротко завібрував. В авіарежимі. Екран засвітився одним рядком: «Сконцентруйся. Стеж за нею, ти маєш її вберегти».
Ні номера, ні імені. Прийшло так, як у Києві приходять сповіщення про тривогу.
Андрій дивився на екран і не знав, що думати. Жарт? У голові знову заграла та сама музика.
* * *
Тим часом у старому корпусі навпроти, з жовтою табличкою «Технічне обслуговування. Допуск лише персоналу», у вузькій комірчині на першому поверсі о 14:11 згасло світло.
Причина банальна: старий автомат вибило через перегрів. Черговий електрик, що саме проходив повз, буркнув щось французьким суржиком і відчинив розподільчий щит.
Він глянув на дроти й, не вагаючись, увімкнув резервний генератор, під’єднаний до газового балона, поставленого ще торік «тимчасово». А сам вийшов за ріг покурити, поки той прогріється.
Генератор заколотив, як стара пральна машина. За хвилину в одній із секцій запахло плавленою ізоляцією. Там, де кабель колись обмотали ізолентою — ремонт же був тимчасовий, — проскочила іскра. Від вібрації розхитане з’єднання балона дало течу.
О 14:13 гримнуло. Не потужно, але досить, щоб вибити вікна в старому корпусі й дістати хвилею будівлю навпроти — Cafeteria 13.
У технічному блоці нікого не було. Перехожі тільки здригнулися від звуку, що розірвав вологу тишу.
Андрій саме дивився Мей услід. Він бачив, як розлетілося скло, але не чув ні хрускоту, ні вибуху: грала музика, і все навколо сповільнилося й затихло. Краплі на склі перестали стікати. Він міг роздивлятися кафе скільки завгодно. Дивився тільки на Мей.
Мей саме повернула за ріг. Уламок скла, мов стріла, влетів їй у шию. Вона спіткнулася, впустила піднос із недопитими чашками й притиснула пальці до рани. Очі округлилися: вона не вірила, що це сталося з нею.
Кров швидко просочила фартух. Мей зробила ще два кроки й упала. Хтось закричав. Бармен кинувся до неї, але уламок влучив просто в артерію. Хтось уже говорив з оператором служби порятунку: чітко називав адресу, коротко, по-військовому пояснював, що сталося.
А Андрій сидів — ніби вже не тут. «Як би я хотів повернутися хоч на хвилину назад», — подумав він, з жалем і злістю водночас. Серце закалатало. Реальність попливла від центру погляду до країв, колами, як плесо, в яке кинули камінець.
Він зажмурився, щоб прогнати кола.
А коли розплющив очі, побачив свої руки — вони тримали чашку з недопитою кавою. Перед ним стояла Мей, жива. Затримала на ньому погляд трохи довше, ніж звичайно, розвернулася й кинула через плече:
— Іще один живе у своїй голові.
Це був не спогад. І не фантазія. Це відбувалося зараз.
Андрій зірвався зі стільця раніше, ніж устиг подумати.
— Обережно! — крикнув він гучніше, ніж хотів. Люди в кафе озирнулися. Мей, уже спиною до нього, зупинилася.
— Що? — Вона обернулася, стискаючи піднос.
— Не йди!.. — Він біг до неї й показував на стіну.
І тоді — вибух.
Звук дійшов глухо, як з-під води. Вітрина влетіла всередину тисячами уламків. Щось гаряче чиркнуло Андрія по тильному боці долоні — він помітить це тільки ввечері.
Але Мей уже відступила.
Скло впало біля її ніг. Вона дивилася на нього й тільки тепер зрозуміла: не влучило. А що було б, якби вона зробила ще один крок?
Вона стояла перед Андрієм, важко дихала, трохи тремтіла. За її спиною ще сипалося скло.
— Як ти… знав?.. — прошепотіла вона.
Андрій дивився на свої руки, на підлогу, на неї — і на те місце біля входу, де щойно могло статися інше майбутнє. Відповіді він не мав.
— Це вже було, — сказав він нарешті.
Вона не зрозуміла. Він і не чекав, що зрозуміє.
За сусіднім столиком, біля того самого вікна, сидів чоловік у темних окулярах. Його ніхто не помічав: він з’явився тихо, наче був тут ще до відкриття. Чорна куртка, бліде обличчя, руки на невеликому блокноті. Обличчя спокійне — занадто спокійне.
Андрій згадав: за кілька секунд до вибуху цей чоловік ледь помітно відсунув стілець від вікна, ближче до стіни. Скло засипало стіл, але до нього не дістало.
Вибуху незнайомець не злякався. На його обличчі промайнули цікавість і здивування — і зникли. Він дивився просто на Андрія. Коли їхні погляди зустрілися, в Андрія в грудях щось стислося, як перед різким похолоданням.
Незнайомець записав щось у блокнот. Повільно зняв окуляри, поклав на стіл, ще раз глянув на Андрія, підвівся — і вийшов, не обернувшись.
Мей цього не бачила. Вона стояла, притиснувши руку до грудей, і ще не вірила, що з нею все гаразд.
А в Андрія в голові було одне питання:
«Він що, теж бачив?..»
Глава 2. Спостерігач
Андрій стояв як укопаний. Навколо метушилися: хтось дзвонив рідним, більшість знімала на телефони. А він просто стояв.
Мей підійшла ближче. Її ще трохи трусило.
— Що це було?.. Ти справді щось передбачив?
Андрій мовчав. Певен він був лише в одному: це не звичайне дежавю. І не сон. І не галюцинація. Він бачив, як вона помирає. І бачив, як не помирає.
— Я… просто відчув, — сказав він. — Не знаю як.
Мей схилила голову й роздивлялася його. Ні захвату, ні страху в її погляді не було — тільки питання, на яке вона збиралася отримати відповідь.
— «Просто відчув» не буває, — сказала вона, знову перейшовши на «ви». — Буває «бачив», «чув», «знав». Ви крикнули раніше, ніж щось сталося. Якщо це повториться — скажіть до того, як станеться. Я запишу.
Кампус CERN гудів. Приїхали пожежники, технічна служба, охорона. Під вікнами кафе юрмилися люди й питали одне одного, що сталося.
Хтось з охорони просив свідків не розходитися, хтось інший — звільнити приміщення. Бармен рахував людей уголос, збивався й починав спочатку. Мей уже тримала блокнот зміни й щось записувала, не підводячи очей.
Андрій відійшов убік і притиснув пальці до скронь. Тіло вимагало пояснень, розум — логіки. Не було ні того, ні іншого. Натомість у голові спливла фраза з популярної лекції, яку він колись слухав у навушниках дорогою на роботу:
«У квантовому світі є ймовірність усіх подій. Це означає, що там немає „або-або“ — там усе може бути водночас. Якщо є шанс, що електрон пройде крізь дві щілини одночасно — значить, він проходить».
Фізик у ньому знав, що так про суперпозицію пишуть у пабліках, а не в статтях. Але після побаченого мозок учепився саме за цю аналогію.
«Треба йти додому, заспокоїтися й зібратися з думками», — подумав Андрій і пішов, не попрощавшись із Мей, щоб уникнути нових запитань.
* * *
Андрій сидів на ліжку у своїй квартирі в Мерені, загорнутий у ковдру, з чашкою холодної кави. За вікном капав дощ. Думки верталися до одного: що, чорт забирай, сталося в кафе?
Лише тепер він помітив на тильному боці долоні тонкий поріз — рівний, як від паперу, тільки глибший, із темною смужкою засохлої крові. Коли? Він не пам’ятав. Промив, обробив перекисом водню (пам’ятав, що так треба, ще зі школи), заклеїв пластирем, який знайшовся в шухляді серед батарейок та іншого сміття типу гарантійних талонів, і довго дивився на білу смужку, ніби вона могла щось пояснити.
«Я бачив, як вона померла. Потім — цього не сталося. Це була не фантазія. Не галюцинація. Я повернувся. Але куди? І як?..»
У голові сам собою почав прокручуватися курс квантової механіки з третього курсу. Читав його професор Паливода — суворий, але харизматичний. Той самий, хто потім став його науковим керівником.
— Згадай, що він казав, дурню… — розізлився сам на себе Андрій.
«Квантова суперпозиція — це стан, у якому частинка перебуває у кількох можливих станах одночасно, аж поки ми не здійснимо спостереження».
Він узяв зі столу аркуш і олівець, повернувся в ковдру й почав малювати те, що пам’ятав зі старих лекцій:
«Класичний приклад — експеримент з двома щілинами. Якщо ми запускаємо електрон через дві щілини і не спостерігаємо, через яку з них він пройшов — він проходить через обидві одразу. Це і є суперпозиція станів. Але якщо ми встановлюємо детектор і починаємо спостерігати — він обирає одну щілину».
Андрій поставив крапку.
«Якщо світ на квантовому рівні здатен зберігати всі варіанти розвитку подій, то чому ми цього не відчуваємо на макрорівні? Чому ми не бачимо, як чашка розбилась і не розбилась водночас?»
«А може, я — бачив? Може, те, що сталося з Мей, — це і був один із варіантів, що на мить отримав свою реальність, а потім… склався назад?»
І ще одна думка, від якої похололо в грудях:
«Якщо електрон обирає, лише коли його спостерігають… То хто спостерігав мене?»
«Я — не електрон. Але якщо моя свідомість здатна відчути суперпозицію подій… то я, можливо, більше, ніж просто спостерігач.»
Він відкрив ноутбук. У теці з дисертацією лежав файл, куди він роками скидав усе, що не влазило в статті: цитати, недодумані здогади, питання без адресата. Файл називався просто «Спостерігач». Андрій прогорнув до кінця — і зупинився на абзаці, датованому двадцять п’ятим червня:
«…якщо свідомість має змогу фіксувати хвильову функцію не лише в теперішньому, але й у потенційних варіантах розвитку подій, тоді можливо, що сама дія свідомості змінює ймовірнісний розподіл подій…»
Його стиль — довгі речення, улюблене «тоді можливо». Той день він пам’ятав: дощ, семінар, пізня вечеря. Не пам’ятав лише, коли сів і вписав цей абзац.
Андрій поклав олівець. Пальці тремтіли.
«Якщо хтось або щось здатне „спостерігати“ варіанти мого майбутнього… то, можливо, хтось і втрутився.»
Він узяв телефон і відкрив повідомлення.
Сірий літачок авіарежиму так і висів угорі екрана. Вайфай він того ранку ввімкнув окремо, щоб читати новини, — а швейцарська сім-карта вміла приймати SMS через вайфай.
SMS. Без імені. Без номера. Один рядок:
«ВІДІЙДИ ВІД ВІКНА. 14:13».
Під ним дрібно сіріло: 14:12.
Він прочитав тричі. Не те. Зовсім не те. Він пам’ятав інше — «Сконцентруйся. Стеж за нею, ти маєш її вберегти», — пам’ятав, як дивився саме на цей екран і шукав номер. Тепер гортав угору й униз, відкривав сповіщення, архів, спам. Того повідомлення не було. Було тільки це, отримане незадовго до вибуху. Тоді він його не побачив: на тому самому екрані читав інший текст.
Він точно пам’ятав той текст. Але в телефоні його не було.
«Хто це?.. Як?..»
Він прокрутив усе ще раз. Музика в голові. Світ, що сповільнився. Час, що розійшовся колами, як вода від камінця. І знову реальність — але вже інша.
«Виходить, що хтось „спостерігав“ цю реальність за мене. Хтось, хто знав, що має статись. І спробував змінити перебіг…»
Пальці самі застукали по краю столу, і за кілька ударів повернулася музика — тиха, як із сусідньої квартири. Той самий ритм, що й у кафе. Андрій уперше побачив це збоку, як чужу руку. Знайшов у телефоні старий застосунок-метроном і крутив цифри, доки клацання не злилося зі стукотом пальців. Сто п’ятдесят. Він записав число на полях аркуша, поруч із двома щілинами, сам не знаючи навіщо. Музика стихла — пальці завмерли разом із нею.
Він згадав професора Раєвського — спокійні лекції, уважний погляд, жарти про Еверетта.
І зупинився. Раєвського? Хвилину тому за кафедрою так само чітко стояв Паливода — той самий курс, та сама аудиторія, та сама крейда на рукаві. Два обличчя на одному місці, і обидва справжні. Андрій спробував згадати, хто насправді читав їм квантову механіку, — і не зміг.
«А якщо він з майбутнього?» Думка була такою безглуздою, що він мало не засміявся. «А якщо він уже бачив, як Мей загинула? І намагається змінити саме це?»
Усе сходилося надто точно, щоб бути фантазією. Але без доказів розум не приймав нічого.
Андрій згадав, як Раєвський колись посеред лекції замовк, подивився в аудиторію, наче когось шукав, і сказав:
— Не все, що ви бачите, є теперішнім. А деякі з вас ще дізнаються, що бути спостерігачем — це не просто дивитися. Це — нести відповідальність за наслідки.
Тоді всі засміялися.
От тільки він не міг пригадати, хто сидів поруч із ним у тій аудиторії. Жодного обличчя — лише голос.
Глава 3. Київ і CERN
У понеділок рука під бинтом свербіла так, що Андрій кілька разів ловив себе на тому, що чеше її крізь марлю, як дитина. Поріз затягувався повільно. Зранку він перев’язав його ще раз, уже не пластирем, а бинтом з аптечки, яку мама ще в перші дні війни поклала йому у валізу «на всяк випадок», і тепер, коли він друкував, біла пов’язка щоразу потрапляла в поле зору, наче хтось навмисно тримав її перед очима.
У групі було тихо. Великий колайдер мовчав з кінця червня — почалася тривала зупинка, Long Shutdown 3, про яку всі говорили цілий рік, і тепер замість пучків були наради, де інженери готували плани майбутніх робіт. Решта прискорювачів ще працювала, але в їхньому коридорі цього не відчувалося. Люди сиділи над останніми даними третього циклу роботи — їх ще треба було розібрати, хоча сама машина вже мовчала. Добре, що кінець світу в результаті роботи таки не настав.
Андрій відкрив свій аналіз, подивився на графік і зрозумів, що дивиться на нього вже двадцять хвилин і не бачить нічого, крім кривих. Думки весь час верталися в кафе. Не до вибуху навіть — до того моменту, коли він відкрив очі й побачив у своїх руках чашку з недопитою кавою.
О пів на одинадцяту його покликав Паливода.
Кабінет Віктора Петровича був найменшим на поверсі й найзахаращенішим: стоси роздруківок, дві чашки із засохлою заваркою, на підвіконні — кактус, якого ніхто не поливав уже, здається, рік, а він усе жив. На столі, між монітором і лотком для паперів, стояла стара чорно-біла фотографія жінки в хустці. Андрій бачив її сотні разів. Колись Паливода обмовився, що це його бабуся і що вона пережила блокаду Ленінграда. Більше він про неї ніколи не розповідав.
— Сідайте, Андрію, — сказав Паливода, не відриваючись від екрана. — Одну хвилину.
Андрій сів. І в цю мить пальці лівої руки самі собою застукали по коліну, а за кілька ударів десь дуже тихо, на самому краю слуху, заграла музика.
(Зараз він спитає про калібрування. Про те, чому в червневих даних зсув.)
Паливода дописав листа, зняв окуляри, потер перенісся і дивився у вікно. Минула хвилина, може, дві. Андрій сидів і чекав питання, яке вже знав.
— Скажіть мені, — нарешті почав Паливода, — що у вас із калібруванням за червень? Я дивився ваші графіки, і там…
— Зсув, — сказав Андрій. — Я знаю. Там детектор після профілактики. Я перерахую.
Паливода замовк на півслові. Подивився на нього так, як Янукович на губернатора Закарпаття у тому відео «Хто це сказав?».
— Я ще не договорив, — сказав він.
— Вибачте.
Музика стихла. Пальці завмерли.
Далі вони говорили про звичайне: про дедлайн для статті, про конференцію восени, про те, що грант треба продовжувати вже зараз, а не в грудні. Андрій відповідав, кивав, щось записував, і йому майже вдалося повірити, що все як завжди. А потім, пояснюючи, чому хоче перевірити одну гіпотезу, він сказав:
— Як казав професор Раєвський на третьому курсі, спершу треба зрозуміти, що саме ти вимірюєш, а вже потім…
— Хто? — перепитав Паливода.
Андрій затнувся.
— Раєвський. Квантова механіка. Ну, пам’ятаєте…
Паливода насупився.
— Раєвський… Не пригадую такого. Може, запрошений лектор? У нас тоді багато хто бував. Чого вартий один тільки професор Конверський з КНУ імені Шевченка зі своїм курсом логіки. — Він знизав плечима, знову надів окуляри й повернувся до монітора. — Гаразд. Перевіряйте. Але калібрування — спочатку.
Андрій вийшов у коридор і довго стояв біля автомата з кавою, не натискаючи жодної кнопки. У суботу ввечері, в ковдрі, з аркушем на колінах, він уже зрозумів, що в його пам’яті щось не так. Але тоді це було між ним і ним самим. А тепер його власний керівник, людина, яка сама читала йому той курс, дивився на нього і не міг пригадати викладача, якого Андрій бачив так ясно, наче вчора.
«Може, запрошений лектор». Можливо. Андрій ухопився за цю думку. Звісно, запрошений. Буває. Він просто сплутав.
Але сам у це не вірив.
* * *
Мама подзвонила ввечері, як завжди в понеділок. Андрій побачив на екрані її фото — стара світлина з дачі, мама в капелюсі від сонця — і тільки тоді згадав, що після суботи так їй і не набрав.
— Ти живий там? Ти ж ніколи не передзвониш, — сказала вона замість «привіт».
— Живий, мам. Пробач. Робота.
Про кафе він не сказав. Навіщо? Щоб вона не спала ще одну ніч, але вже через нього?
— А ми в суботу знову сиділи внизу, — сказала мама. — Ти ж бачив?
Він бачив. Уночі з п’ятниці на суботу він так і не заснув: читав новини, гортав канали, дивився відео, на яких у темряві спалахувало над Києвом. Спершу гупнуло, а тоді вже завила сирена — так писали всі, і всі були злі. Під ранок, коли стало ясно, що мама жива й відписала «все добре, спимо», він увімкнув на телефоні авіарежим, щоб нарешті заснути хоч на дві години. А вранці ввімкнув окремо вайфай, щоб дочитати новини, і так і пішов у кафе. Авіарежим він не вимкнув аж до вечора.
— Бачив, — сказав він. — Як ви?
— Та як. Спершу бахнуло, а потім сирена. Я ще в халаті, біжу по сходах, стукаю до Приходьків, у них же баба лежача… Потім внизу рахувала: сорок два. Двох нема. Виявилося, батько Артема з п’ятого поверху знову вирішив, що «пронесе». Я йому потім сказала. Тепер він зі мною не вітається, але спускається.
Мама була координаторкою укриття їхнього будинку вже третій рік. Ніхто її не обирав, просто одного разу вона спустилася в паркінг зі списком мешканців і ліхтариком — і відтоді так і повелося. У неї був окремий чат на сто шістдесят п’ять людей, куди вона пересилала офіційні повідомлення, і зошит, де вона олівцем позначала, хто спустився, а хто ні.
— Слухай, — сказала вона вже іншим голосом, тихіше. — Тут у нас половина будинку підписалася на якогось бота в «Телеграмі». «Ранні тривоги» чи як його. Кажуть, він попереджає раніше, ніж сирена. І жодного разу не помилився.
— Хто кажуть?
— Ну люди кажуть. Сусіди. Батько Артема той самий, до речі, гітарист-віртуоз — підписався першим.
— А ти?
— А я що, я не знаю. — Мама помовчала. — Я офіційним вірю. Але я все зберігаю, і з бота теж, у той чат, щоб потім подивитися. Ти ж знаєш мене.
Він знав. Мама зберігала все: квитанції за десять років, листівки від учнів, скриншоти новин. Вона казала: пам’ять — штука ненадійна, а папір — ні.
— Правильно, — сказав Андрій. — Зберігай.
Коли вони попрощалися, він ще довго сидів із телефоном у руці. «Жодного разу не помилився». Він чомусь подумав про себе.
* * *
У вівторок Маттео з сусіднього офісу, італієць, що завжди знав усі плітки кампусу, зазирнув до нього з телефоном у руці.
— Ти ж був там? У суботу? — Він сів на край столу. — Дивись. Хтось знімав сторіз прямо перед вибухом. Уже у всіх трендах.
Відео тривало секунд п’ятнадцять. Дівчина за столиком біля стійки знімала свій капучино декафеїнато на соєвому молоці з сердечком на пінці, камера хиталася, у кадр потрапляло вікно з дощем, чиєсь плече, куток кафе. І Андрій — за своїм кутовим столиком, з чашкою в руках.
Дивитися на себе збоку було дивно й неприємно.
На екрані він просто сидів. Потім на мить завмер — очі нерухомо на чомусь поза кадром, рука з чашкою застигла на півдорозі. Менш ніж на секунду. Маттео навіть не помітив би, якби Андрій не попросив прокрутити ще раз. Потім дівчина розвернула камеру на себе, засміялася, і відео обірвалося.
— Ну? — спитав Маттео. — Ти це бачив, коли рвонуло?
— Прокрути ще раз, — попросив Андрій.
Той самий кадр. Та сама застигла рука. Менш ніж секунда.
А він пам’ятав хвилину. Цілу хвилину, а може, й більше: як Мей повертала за ріг, як летіло скло, як вона падала, як хтось диктував адресу, як він сидів і дивився на все це, і краплі на склі не рухалися. Хвилину всередині — і пів секунди назовні.
— Це все? — спитав він.
— Все. Далі вона вже себе знімала. — Маттео забрав телефон. — Ти якийсь зелений.
— Не виспався.
* * *
Слідчий прийшов у середу ввечері просто до його квартири в Мерені. Андрій побачив з вікна, як чоловік у сірому плащі стоїть біля під’їзду й читає прізвища на поштових скриньках.
Інспектор Люк Фавр виявився невисоким, з акуратно підстриженою сивою бородою і втомленими очима. Він показав посвідчення кантональної поліції Женеви і перепросив, що без попередження.
— На території CERN мені потрібна згода, яку дають не одразу, — сказав він англійською, повільно, ніби диктував протокол. — А тут — ні. Тож я вирішив зайти сам. Кілька питань, і я піду.
Вони сіли на кухні. Фавр відмовився від кави й від чаю, дістав блокнот, але нічого в ньому не писав — просто тримав у руках.
— Ви були в Cafeteria 13 в суботу, одинадцятого, о чотирнадцятій годині.
— Так.
— Свідки кажуть, що ви крикнули «Обережно!» і кинулися до офіціантки ще до вибуху. — Він помовчав. — За кілька секунд до.
Андрій кивнув. Заперечувати не було сенсу.
— Звідки ви знали? — спитав Фавр.
Питання було просте. Андрій чекав його з суботи, крутив у голові, готувався. І все одно не мав відповіді. Сказати «я бачив, як вона помирає, а потім повернувся на хвилину назад»? Сказати «я чую музику»?
— Я не знав, — сказав він нарешті. — Я… щось відчув. Я не можу пояснити.
Фавр довго дивився на нього. Потім кивнув так, ніби почув саме те, що й очікував.
— Слідство встановлює причини, — сказав він. — Поки що все схоже на нещасний випадок. Старий генератор, газовий балон. Але ви — єдина людина, яка щось «відчула». Мене вчили, що в таких історіях не буває людей, які просто відчули.
Він поклав на стіл візитку.
— Якщо згадаєте щось — будь-що — подзвоніть. І, пане Сторожуку… не їдьте поки що нікуди надовго.
Коли він пішов, Андрій поставив візитку між чашками. Свідок — а вже просять нікуди надовго не їхати.
* * *
Щоб не сидіти в чотирьох стінах, він вийшов пройтися і сам не помітив, як ноги винесли його до кампусу, до кафе.
Вікна Cafeteria 13 були забиті фанерою. На фанері хтось маркером написав «Fermé temporairement» і намалював сумне сонечко. Усередині горіло світло.
Андрій зупинився навпроти. Крізь щілину між листами фанери він побачив Мей: вона сиділа за столиком над купою паперів, у светрі замість фартуха, і щось виписувала з чеків у зошит, звіряючи з ноутбуком.
Він не збирався підходити. Він навіть зробив крок назад. Але Мей підняла голову — і побачила його.
Вона не помахала. Просто відклала ручку, встала, відчинила двері й вийшла на поріг.
— Мені треба дещо звірити для звіту, — сказала вона без привітання. — З вами. Завтра о дев’ятій. Тут.
— Я…
— О дев’ятій, — повторила вона. — Якщо не прийдете, я знайду вас сама. Я знаю, де ви сидите.
І зачинила двері.
Глава 4. Лозанна й умова Мей
О дев’ятій ранку в четвер кафе пахло не кавою, а свіжою фанерою і мийним засобом. Половина столиків стояла під стіною ногами догори, як у школі під час чергування, на підлозі ще подекуди блищали дрібні скалки, які пропустив віник. Мей сиділа за тим самим столиком, що й учора, і перед нею лежали три стоси: чеки, зошит зміни і роздруківки кадрів із камер.
— Сідайте, — сказала вона. — Я складаю звіт для оператора кафе. І для поліції, якщо попросять. Мені треба, щоб усе сходилося.
Вона говорила, не підводячи очей, і гортала чеки.
— Ось. Останній чек перед вибухом — 14:12:41, столик шість, два еспресо. — Вона поклала чек убік. — Камера над касою накладає часову мітку на кожен кадр. Годинник у неї відстає на чотири секунди, я звірила. З поправкою: ви крикнули о 14:12:57. Вибух — о 14:13:00. Три секунди.
Вона нарешті подивилася на нього.
— Три секунди — це не «відчув». За три секунди до вибуху ніхто в кафе нічого не чув і не бачив. Я перевіряла: жодного звуку на записі, нічого. А ви вже кричали.
Андрій мовчав. Мей перегорнула зошит зміни. Там її дрібним рівним почерком, стовпчиками, було записано все: коли привезли молоко, коли зламалася кавомолка, хто з персоналу скільки відпрацював і коли Міхалич, біженець з України, вставав мити санвузли. Внизу сторінки за одинадцяте липня стояв окремий список: «Знахідки після інциденту». Дві парасольки, дитяча шапка, зарядка для телефону. «Окуляри, чоловічі, темні — столик 4».
— Це того чоловіка, що сидів біля вікна? — спитав Андрій, помітивши рядок.
— Столик чотири, — сказала Мей. — Не повернувся по них. Лежать у шухляді.
Вона розповідала ще щось про звіт, а Андрій раптом відчув, як пальці застукали по краю столу. Він притиснув їх долонею, але вони вибивалися з-під неї, а слідом на краю слуху знову заграла музика — тихо, як за стіною.
За сусіднім столиком — одним з небагатьох, що стояли на ніжках, — сиділа аспірантка з ноутбуком, одна з тих, кого пускали сюди попри «Fermé», бо вона допомагала з прибиранням. Андрій подивився на неї — і знав. Не здогадувався — знав, так само ясно, як знаєш, що за вівторком буде середа.
(Зараз у неї перестане вантажитися сторінка. Вона вилається. Італійською.)
— Мей, — сказав він. — Запишіть. Зараз. Дівчина за сусіднім столиком за хвилину вилається на свій ноутбук.
Мей подивилася на нього, потім на годинник, потім знову на нього. І записала. Час — 09:44.
Минула хвилина. Аспірантка клацнула по тачпаду, ще раз, нахилилася до екрана.
— Ma dai! — сказала вона голосно і відкинулася на спинку стільця. — Hugging Face лежить. І Canvas теж. Та що ж таке.
Хтось із персоналу, що мив підлогу, знизав плечима: «Буває». Аспірантка теж знизала плечима, закрила ноутбук і пішла по каву, якої тут поки не варили.
Музика стихла. Пальці завмерли.
Мей дописала: «09:45 — справдилося». Потім подумала і дописала ще, у дужках: «(міг бачити, що в неї не вантажиться?)».
— Я не бачив, — сказав Андрій. — Я не дивився на її екран.
— Можливо, — сказала Мей. — А можливо, бачили краєм ока. Я пишу, як є.
* * *
Потім він розповів. Не все — не про музику, не про те, як Мей падала в тій іншій хвилині з уламком у шиї, — але про дежавю, які приходять майже щодня. Про те, що в суботу він наче повернувся на хвилину назад. Що він сам не знає, як це назвати, і що фізик у ньому соромиться кожного слова, яке він зараз вимовляє.
Мей слухала, не перебиваючи. Коли він замовк, вона відсунула чеки і сказала:
— Мені байдуже, у що ви вірите. І в що вірю я — теж неважливо. Давайте так. Коли у вас знову буде оце ваше «знаю» — записуйте, що буде. До того, як станеться. На папері, з часом. Я фотографую записку і надсилаю собі на пошту. Лист має час сервера — його ні ви, ні я не підправимо. А потім подивимося, що справдилося, а що ні.
— А якщо нічого не справдиться?
— Тоді й подивимося.
Вона підсунула до нього свій телефон і показала годинник на зап’ясті — простий, пластиковий, із сірим циферблатом.
— Він звіряється із супутниками. Звичка, — сказала вона, ніби виправдовуючись. — Я люблю, коли час точний.
* * *
Увечері Андрій дістав свій щоденник. Він вів його нерегулярно, від випадку до випадку, здебільшого тоді, коли щось не давало спати. Останній запис був від двадцять четвертого червня. Він перечитав його двічі.
«24 червня. Женева.
Сьогодні був на конференції в Лозанні. Закрита секція, людей небагато, але виступав один чоловік, якого я не зміг проігнорувати. Ілля Звонарьов. Росіянин — говорив російською, з перекладом у навушниках, хоча перекладачка ледве встигала. Представився як дослідник кібернетичних систем. Доповідь — дивна. Майже не про техніку: про увагу, ритм, синхронізацію. Говорив ввічливо й дуже точно, без жодного зайвого слова. Таких слухаєш, навіть коли не згоден.
Казав, що людям бракує не знань, а ритму. Що людству бракує метронома. Що саме він мав на увазі, я не зрозумів. Зал сприйняв як метафору. Один раз мені здалося, що він дивиться не в зал, а просто на мене.
Після доповіді була демонстрація — щось на кшталт «інтерфейсу уваги». Кілька охочих у навушниках, з датчиками на скронях, слухали якісь сигнали й натискали кнопку. Я теж погодився — з цікавості. Не пам’ятаю, скільки це тривало. Здається, хвилин десять.
Потім він підійшов до мене в коридорі. Назвав мене на прізвище. Це не збіг. Сказав, що чув про мене, що в CERN я з’явився вчасно. «Усе починається з вібрацій. А ви їх, здається, уже відчуваєте». Я спитав, чи ми знайомі. «Поки що ні. Але будемо». І пішов.
Завтра — на роботу. Треба розібратися, звідки він знає про мене.
Не знаю, хто він насправді. Але слухати його хотілося — і це мені не сподобалося.
Якщо він має рацію — і все справді починається з вібрацій, — значить, мої дежавю не випадкові.»
Андрій закрив щоденник. «Не пам’ятаю, скільки це тривало». Він і зараз не пам’ятав. Лише кнопку під пальцем і сигнал у навушниках — рівний, як цокання.
* * *
У п’ятницю і суботу вони перевіряли.
Андрій заходив у кафе, яке потроху оживало — вставили перше скло, повернули на місце частину столиків, — і сідав у куток. Мей працювала, але телефон тримала поруч. Коли з’являлася музика, Андрій писав на серветці, Мей фотографувала серветку і надсилала собі, не питаючи, що там.
У п’ятницю після обіду він написав: «Зараз зайде чоловік із собакою, попросить води для неї». Через дві хвилини зайшов чоловік із таксою. Попросив води. Мей поставила миску на поріг і записала: ✓.
У суботу вранці він написав: «Жінка в червоному дощовику залишить на вішаку червону парасольку». Жінка в дощовику справді зайшла. Справді залишила парасольку на вішаку. Парасолька була синя.
— Та яка різниця, — сказав Андрій, коли Мей показала йому фото. — Червона, синя. Дрібниця. Вона ж залишила.
Мей нічого не відповіла. Тільки двічі підкреслила в журналі слово «Синю».
Другий запис того ж дня так і лишився без відповіді: Андрій написав, що «зараз задзвонить телефон на стійці», але саме в ту хвилину Мей покликали на кухню, а коли вона повернулася, ніхто не міг сказати, дзвонив телефон чи ні. Клітинку «що сталося» вона залишила порожньою.
Увечері в суботу, гортаючи новини, Андрій натрапив на замітку в технічній пресі: дата-центр у Нідерландах, провал напруги на кілька мілісекунд, відмова охолодження, у залі — сорок чотири градуси. Він знав це число раніше, ніж дочитав до нього. Так, ніби вже колись читав цю статтю.
Він написав Мей.
«Записали до того?» — відповіла вона за хвилину.
«Ні».
«Тоді це нічого не значить».
* * *
У неділю ввечері, коли кафе вже закривалося, Мей розклала на столі свій журнал — звичайний зошит у клітинку, розграфлений від руки, з датами, часом і стовпчиками.
Андрій подивився на суботню сторінку.
— Слухайте, — сказав він. — Ця парасолька. Давайте її просто викреслимо. Ну не варто воно окремого рядка. Я ж угадав головне.
Мей закрила зошит і поклала на нього долоню.
— Ні.
— Мей…
— Журнал — мій, — сказала вона. — Він повний. У ньому все: і що справдилося, і що ні. Нічого не викреслюється, нічого не «чиститься». Одного разу мої дані вже почистили. Мені вистачило.
Вона не пояснила, що мала на увазі, і Андрій не спитав.
— Якщо ви хочете, щоб я перевіряла, — сказала Мей, — то перевіряти буду я. Не ви. Ваші помилки лишаються на папері. Ваші «дрібниці» — теж. Згодні?
Андрій дивився на її руку на зошиті.
— Згоден, — сказав він.
Мей кивнула і відкрила зошит на чистій сторінці.
Журнал Мей. № 1
| Дата | Прогноз (записано) | Час запису | Що сталося | ✓/✗ | Випередження | Примітки |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 16.07 | Аспірантка за сусіднім столиком вилається на ноутбук | 09:44 | Сайти не завантажилися; вилаялася італійською | ✓ | ≈1 хв | збіг? міг бачити екран |
| 17.07 | Зайде чоловік із собакою, попросить води | 14:31 | Зайшов із таксою, попросив води | ✓ | ≈2 хв | |
| 18.07 | Жінка в червоному дощовику залишить червону парасольку | 10:12 | Залишила парасольку. Синю | ✗ | ≈1 хв | колір — не той |
| 18.07 | Задзвонить телефон на стійці | 11:05 | | | | не перевірено: була на кухні |