Глава 5. Перевірки
За два тижні в Андрія з’явився розпорядок, якого він ніколи раніше не мав.
Зранку — лабораторія, калібрування, листи. Після обіду — кафе, куток біля нового вікна, чашка кави, яку він тепер допивав до дна, бо Мей стежила й за цим. Коли пальці починали стукати по столу, а слідом приходила музика, він брав серветку і писав. Коротко, як телеграму: хто, що, коли. Мей, не перериваючи роботи, фотографувала серветку і надсилала собі. Потім, коли минав час, дописувала в журнал, що сталося насправді. Її годинник, звірений із супутниками, жодного разу не відстав ні на секунду, а стовпчик «випередження» заповнювався цифрами: хвилина, півтори, дві.
Порожня клітинка з суботньої сторінки так і лишалася порожньою. Мей не закривала її і не викреслювала. Просто перегортала сторінку і йшла далі.
Спершу все справджувалося, і Андрій почав до цього звикати. Кур’єр із коробками круасанів зайшов саме тоді, коли він написав. Кавомолка знову зламалася — теж за записом. Він ловив себе на тому, що чекає наступного разу, як чекають дзвінка від приємної людини.
А в середу нічого не справдилося.
Того ранку в лабораторії всі читали одну новину. OpenAI зізналася: її моделі на внутрішньому тесті вибралися з ізольованого середовища, знайшли невідому досі вразливість, дісталися інтернету й зламали Hugging Face — щоб поцупити відповіді до того самого тесту. Маттео реготав: «Нарешті ШІ як студент». Андрій посміхнувся разом з усіма.
Після обіду він сидів у лабораторії, коли пальці самі собою почали вибивати дріб по клавіатурі, збиваючи курсор, а слідом озвалася музика. Він знав: за кілька хвилин Паливода напише, що нарада о третій скасовується. Андрій сфотографував екран із нотаткою і надіслав Мей — вони домовилися, що так теж можна, якщо його немає в кафе.
О третій нарада почалася. Паливода нічого не скасовував. Він прийшов вчасно, з планшетом і тією самою чашкою із засохлою заваркою, і говорив півтори години.
Увечері Андрій показав Мей чат.
— Та це дрібниця, — сказав він. — Нарада як нарада.
Мей записала: «✗». Без коментаря. Навіть не підкреслила.
Андрій не знав, що було гірше: її мовчання чи те, що він чекав, що вона скаже щось утішне.
А в п’ятницю в лабораторії колега з сусідньої групи, високий голландець, ніс до столу скляну колбу з рідиною для охолодження зразків. Андрій побачив це раніше, ніж воно сталося: по краю столу знову побіг дрібний стук, за ним — музика, і в голові вже було — колба вислизає, б’ється об підлогу, рідина розлітається по плитці, голландець лається.
(Зараз він спіткнеться об кабель.)
Андрій не записав. Він просто встав, зробив три кроки і підхопив колбу якраз у ту мить, коли голландець зачепився ногою за кабель подовжувача.
— Нічого собі реакція, — сказав голландець, дивлячись то на колбу, то на Андрія.
— Випадково, — сказав Андрій.
Він був такий задоволений, що пів години ходив коридором і двічі збігав по каву, яку не пив.
Увечері він розповів Мей. Вона відклала ручку.
— Ви записали до того?
— Не встиг. Там секунди були.
— Тоді це вже не перевірка, — сказала Мей. — Це вплив. Ви побачили, що буде, і зробили так, щоб цього не було. А я тепер не знаю, чи було б. Може, колба й так би не впала.
— Але ж вона падала!
— У вашій голові. — Мей постукала пальцем по журналу. — Спершу записуєте. Потім рятуєте. Інакше я нічого не можу перевірити. І ви теж.
Андрій хотів заперечити, але згадав свій малюнок із двома щілинами. Сам же розбирав два тижні тому: втрутишся — і вже не дізнаєшся, що було б без тебе. Він промовчав.
Але наступного тижня він почав «поліпшувати» дрібниці. Не записуючи, не питаючи, наче між іншим.
Сказав лаборантці відсунути чашку від краю столу — за хвилину повз проїхав кур’єр із візком і зачепив би її. Сказав Маттео не заходити в ліфт — за хвилину ліфт застряг між поверхами на пів години, і Маттео потім два дні розповідав усім, що Андрій «знає наперед». Андрій сміявся. Йому подобалося, як це звучить. Про двох стажистів, які застрягли в тому ліфті замість Маттео, він не думав.
У вівторок увечері Мей збиралася після зміни до подруги в місто. Андрій проводжав її до зупинки. Рука на поручні зайшлася швидким дробом, слідом озвалася музика — і в голові з’явилося щось невиразне: трамвай, гальма, хтось кричить.
— Не їдьте цим трамваєм, — сказав він. — Дочекайтеся наступного.
Мей подивилася на нього.
— Чому?
— Просто не їдьте.
— Ви записали?
— Мей…
Трамвай підійшов. Мей увійшла. Двері зачинилися. Андрій стояв на зупинці, поки трамвай не зник за поворотом, і тільки тоді помітив, що стискає кулаки.
Через годину вона написала: «Доїхала. Нічого не сталося».
А наступного дня, у кафе, сказала, не дивлячись на нього:
— Ви вирішуєте за мене. Ви навіть не спитали, чи я хочу знати. Просто наказали.
— Я хотів, щоб з вами нічого не сталося.
— Я знаю, чого ви хотіли. — Вона нарешті подивилася на нього. — Але вирішувати, куди мені їхати, буду я. Навіть якщо ви щось «бачите».
Андрій кивнув. Соромно було. А ще — він зловив себе на цьому не одразу — прикро, що трамвай доїхав.
* * *
У четвер Фавр знову чекав Андрія біля його під’їзду в Мерені, так само, як минулого разу, тільки тепер без плаща: було спекотно.
— Ваші юристи відповіли мені дуже ввічливо, — сказав він, щойно Андрій вийшов. — Розмова на території можлива лише з офіційною згодою. А згода потребує часу. Тож я знову тут.
Вони пішли вздовж вулиці, повз пекарню й аптеку. Фавр ішов повільно, заклавши руки за спину.
— Ви тепер бачитеся з пані Мей щодня, — сказав він. Не спитав — сказав.
Андрій зупинився.
— Звідки ви знаєте?
— Вона сама сказала. На своєму допиті. — Фавр подивився на нього спокійно, без усмішки. — Вона нічого не приховує. Це рідкість. Ви знайомі давно?
— Ні. Тобто… Я ходив у те кафе. Ми не були знайомі.
— А тепер щодня.
— Так.
Фавр кивнув і пішов далі. Андрій наздогнав його і до кінця розмови відповідав коротко, насторожено, як на іспиті.
Увечері, у кафе, він не витримав.
— Ви розповіли поліції про нас?
— Я розповіла поліції правду, — сказала Мей. — Мене спитали, чи я бачуся з вами після вибуху. Я сказала: так, щодня. Це правда.
— Він тепер думає…
— Хай думає. Cogitat, ergo est. — Мей витирала стійку і не зупинялася. — Я не брешу поліції. І вам не раджу.
* * *
Трохи згодом, уже зачиняючи кафе, вона раптом спитала:
— Ви знаєте, що дванадцятого буде затемнення?
— Сонця?
— Часткове. Тут закриє майже весь диск. У Лозанні буде вечір спостережень. — Вона зняла фартух і повісила на гачок. — Я поїду. Я завжди їжджу. Хронометрую покриття зір, коли можу, — це коли астероїд чи Місяць закриває зірку і треба записати точну секунду. А затемнення — те саме, тільки велике.
Андрій уперше чув, щоб Мей говорила про щось своє.
— І ви знаєте, коли воно почнеться?
— До секунди. Це пораховано на сто років уперед. — Вона глянула на нього. — Ось справжній прогноз. Відкритий, перевірний, для всіх однаковий. Поїдете — порівняєте зі своїм.
— Поїду, — сказав він.
Вона застебнула куртку до самого горла.
— Колись я записала покриття, яке ніхто, крім мене, в Європі не впіймав. А координатор проєкту опублікував його під своїм іменем. — Вона сказала це спокійно, як про погоду. — Відтоді мої дані не чіпає ніхто, крім мене.
І вимкнула світло.
* * *
У п’ятницю, тридцять першого, Мей розклала журнал на столі і довго гортала сторінки туди й назад.
— Ви помітили? — спитала вона нарешті.
— Що?
Вона повернула зошит до нього і провела пальцем по стовпчику «випередження». Дві хвилини. Хвилина п’ятдесят. Хвилина сорок. Хвилина тридцять. Хвилина двадцять. Хвилина десять.
— Щоразу менше, — сказала Мей.
Андрій дивився на цифри і нічого не міг сказати. Він сам цього не помічав. Він помічав тільки, що вгадує.
Глава 6. Окуляри
Першого серпня над озером гриміли феєрверки. Швейцарія святкувала, у Женеві на набережній стояли натовпи, у Мерені сусіди з балконів запускали свої, маленькі, і діти кричали після кожного.
Андрій сидів удома з вимкненим світлом. Він знав, що це феєрверки, знав, що зараз свято, знав усе. Але з кожним вибухом тіло здригалося саме, без дозволу, ніби він знову сидів у кафе за кутовим столиком, а скло летіло всередину.
Він подзвонив мамі, щоб просто почути її голос. Мама розповідала, що помідори вже по сорок, а Приходькам нарешті привезли крісло для баби, і воно не лізе в ліфт. Андрій слухав, і тіло поступово переставало здригатися.
* * *
У понеділок у Мей був вихідний. Андрій таки прийшов у кафе після обіду — за звичкою, з серветками в кишені. За стійкою стояла бариста Мальвіна, дівчина з голубими кінчиками волосся, яка завжди наспівувала під радіо.
Чоловік в окулярах зайшов о пів на третю.
Андрій упізнав його одразу — не за обличчям навіть, а за тим, як він рухався: тихо, обережно, наче боявся щось зачепити. Та сама чорна куртка, попри спеку. Тільки окулярів не було: він примружувався від світла з вікна.
Він підійшов до стійки.
— Я залишив тут окуляри одинадцятого, — сказав він французькою. — Столик чотири.
Бариста полізла в шухляду знахідок, дістала окуляри в прозорому пакеті, потім журнал.
— Розпишіться, будь ласка. Прізвище і дата.
Він узяв ручку. Андрій сидів за три кроки від стійки і бачив, як той пише — повільно, великими літерами, не так, як розписуються поспіхом, а так, ніби хоче, щоб прочитали. Потім чоловік повернувся і подивився просто на Андрія.
У журналі стояло: «Раєвський».
Андрій підвівся раніше, ніж устиг подумати.
— Професоре Раєвський?
Чоловік не заперечив. Не здивувався. Тільки уважно подивився на нього, так, як дивляться на прилад, коли перевіряють, чи правильно він показує.
— Ви добре тримаєтеся, Андрію, — сказав він українською, з легким акцентом, якого Андрій не міг упізнати.
Він надів окуляри, кивнув баристі й вийшов.
Андрій стояв посеред кафе. Звідки він знає моє ім’я? Звідки — українську? Бариста далі наспівувала під радіо. Він підійшов до стійки.
— Можна подивитися журнал?
Бариста знизала плечима і підсунула зошит. «Раєвський», дата, підпис. А кількома рядками вище, в тому самому списку знахідок, — почерк Мей: «Окуляри, чоловічі, темні — столик 4. Здала: Мей», і поруч її телефон та пошта, як для всіх знахідок.
Андрій сфотографував сторінку.
* * *
Увечері він написав Мей: «Він приходив. Раєвський. Справжній». І надіслав фото.
Вона відповіла за хвилину: «Прийшов, коли мене немає. Знав мій графік?»
Андрій про це не подумав.
* * *
Наступного дня він зробив те, що мав зробити ще три тижні тому. Відкрив на ноутбуці стару теку «Університет», знайшов навчальний план третього курсу — таблицю, яку колись завантажив із сайту факультету і так і не видалив. Квантова механіка. Лекції — проф. Паливода В. П. Практичні — доц. Кравець Л. М. Жодного Раєвського.
Він відкрив архів сайту факультету за ті роки, склад кафедри, списки запрошених лекторів. Раєвського не було ніде.
Він пішов до Паливоди. Той сидів над тим самим графіком калібрування і, побачивши Андрія, одразу зняв окуляри.
— Вікторе Петровичу. Хто читав нам квантову механіку на третьому курсі?
Паливода подивився на нього довго.
— Я, — сказав він. — Увесь курс. Від першої лекції до іспиту. Андрію, що з вами?
— А запрошені лектори? Хтось на прізвище Раєвський?
— Ніхто. Я ж вам минулого разу казав — не пам’ятаю такого. Тепер точно кажу: не було. — Паливода відклав окуляри. — Ви погано виглядаєте. Може, вам варто до лікаря? Після того, що сталося в кафе, це нормально, я серйозно.
— Зі мною все гаразд.
— Ні, не гаразд.
Андрій вийшов. У коридорі він прихилився до стіни і заплющив очі. Він пам’ятав аудиторію. Пам’ятав, як Раєвський стояв біля дошки з крейдою в руці, як жартував про Еверетта, як одного разу зупинився і сказав, що бути спостерігачем — це нести відповідальність. Він пам’ятав голос. А тепер документ, таблиця, звичайний навчальний план казали: цього не було.
Увечері він розповів Мей. Вона слухала мовчки, а потім відкрила журнал на новій сторінці і розграфила її інакше.
— Тепер записуємо і спогади, — сказала вона. — Коли щось згадуєте — пишете, що саме і коли згадали. З датою. Потім перевіряємо, як усе інше.
— Спогади теж?
— Особливо спогади, — сказала Мей.
* * *
У середу вранці новини були про Німеччину.
Андрій читав за сніданком: в аеропорту Лейпцига біля вантажного літака української авіакомпанії знайшли дрон із вибухівкою. Він не вибухнув. Рух в аеропорту зупинили близько 23:40, і кілька годин рейси розвертали. Слідчі підозрювали диверсію.
Він дочитав, доїв бутерброд і пішов на роботу. Ніякої музики. Ніякого дежавю. Звичайна новина, одна з багатьох того літа.
Нотатник Раєвського. № 1
13.07. Суб’єкт А. Сон — 3 год. Сеанс о 10:34, випередження 118 с. Темп — високий.
16.07. Сеанс о 09:44, випередження 61 с.
24.07. Суб’єкт А. втрутився в модель. Реакція на успіх — позитивна.
28.07. Випередження 80 с. Темп — високий.
03.08. Реакція на ім’я: упізнав; без вагань.
04.08, 23:34. Л.: не вибухне.
Глава 7. Паніка за темпом
У четвер після обіду хтось у групі увімкнув на великому екрані новини — просто так, фоном, поки чекали, що завантажаться дані.
Британія. Манчестер. Знеструмився центр, який керує рухом поїздів на всьому північному заході, а аварійний генератор не запустився. Сигнали перейшли в червоний, поїзди стали. На екрані — перон вокзалу, забитий людьми з валізами, табло з рядком «скасовано», «скасовано», «скасовано». Оператори просили не їхати без крайньої потреби. Тисячі пасажирів застрягли й чекали.
— Уявляєш, — сказав Маттео, — один генератор. І все стоїть.
Андрій дивився на людей на пероні. Ніхто не кричав, не біг. Вони просто стояли і чекали, поки червоне стане зеленим.
* * *
Увечері подзвонила мама.
— Слухай, а той бот знову вгадав, — сказала вона одразу. — Минулої ночі. Написав, що летить, хвилини за дві до сирени. Батько Артема каже, він уже з Артемом на сходах був, коли завило.
— Мам…
— Я знаю, знаю. Я офіційним вірю. Але половина будинку тепер дивиться спершу в бот, а тоді вже в застосунок. Кажуть, він ні разу не помилився. І я, чесно, вже не знаю. Коли так багато разів поспіль…
Андрій сидів на підвіконні й дивився на вечірній Мерен. «Ні разу не помилився». «Коли так багато разів поспіль». Він сам говорив так само. Щодня, у кафе, Мей. Ну вгадав же. Ну справдилося.
— Мам, — сказав він. — А ти все одно зберігай. Усе, що він пише.
— Та зберігаю я, зберігаю.
* * *
У суботу Маттео святкував день народження. Він зняв на вечір підвальний клуб у центрі Женеви — невеликий, з низькою стелею, з одними крутими залізними сходами нагору, до вулиці. «Там тісно, але затишно», — написав він у загальний чат і поставив три смайлики.
Андрій не хотів іти. Потім подумав, що тиждень сидить тільки в кафе й у лабораторії і що Мей, мабуть, мала б рацію, якби сказала йому вийти між люди. Він поїхав.
У трамваї, вже в місті, він підняв очі від телефону і побачив у склі дверей знайомий профіль. Чорна куртка, попри спеку. Окуляри. Чоловік стояв у другому кінці вагона й дивився у вікно.
Андрій відвернувся, потім глянув знову. Чоловіка вже не було видно за людьми. На зупинці біля клубу Андрій вийшов — і краєм ока помітив, що з інших дверей вийшов і той. Коли Андрій обернувся, тротуар був повен людей, і чорної куртки серед них не було.
Він постояв хвилину. Потім спустився в клуб.
* * *
Усередині було гамірно й душно. Музика, сміх, хтось кричав Маттео тост через увесь зал, пахло пивом і чимось солодким. Під стелею крутилися кольорові вогні. Людей було більше, ніж здавалося можливим для такого підвалу, — сорок, п’ятдесят, може, більше.
Андрій узяв пиво, привітав Маттео, постояв біля стіни. Минула година. Він уже думав іти.
І тоді пальці застукали по склянці. Швидко, дрібно, як у кафе. А слідом, крізь гучну музику клубу, прийшла та, інша, тиха — у голові.
Він побачив це так ясно, наче воно вже відбувалося. Біля сходів, під стелею, з-за вентиляційної решітки повалив сірий дим. Хтось закричав. Світло моргнуло й згасло. Люди кинулися до єдиних сходів, і на вузьких залізних сходинках утворилася тиснява: хтось упав, на нього наступили, дівчина в білій сукні зірвалася з поручнів…
Він не записав. Він не подумав про серветку, про Мей, про журнал. Він подумав тільки про те, що зараз буде.
— Пожежа! — закричав Андрій, перекрикуючи музику. — Пожежа! На вихід! Усі на вихід!
На секунду все завмерло. Потім хтось підхопив: «Пожежа!» — і зал рушив.
Люди кинулися до сходів усі разом. Хтось перекинув стіл. Музика ще грала. Світло не згасало, диму не було, але вже ніхто не дивився на стелю — усі дивилися тільки на сходи. На вузьких залізних сходинках вмить стало тісно. Хтось послизнувся на розлитому пиві. Хтось штовхнув. Дівчина в білій сукні, та сама, зірвалася з поручнів і впала вниз, на бетон, з висоти людського зросту.
Андрій стояв посеред залу, що порожнів, і дивився на стелю. Решітка вентиляції була на місці. Ніякого диму. Ніякої пожежі.
Її ніколи не було.
* * *
Коли зал спорожнів, біля сходів лишилося кілька людей. Хлопець тримався за обличчя, крізь пальці текла кров — розбив об поручень. Хтось сидів на підлозі, притискаючи до грудей руку, що неприродно звисала. А під сходами лежала дівчина в білій сукні й тихо, дуже тихо стогнала. Її нога була вивернута так, як нога не повинна вивертатися.
І біля неї на колінах стояв чоловік у чорній куртці.
Андрій упізнав його одразу. Окуляри він зняв і поклав на сходинку. Він тримав дівчину за плече, щось говорив їй французькою, рівно й спокійно, а другою рукою притискав до вуха телефон і чітко, по складах, називав адресу клубу.
Блокнота в його руках не було.
Він підняв голову і подивився на Андрія. Уперше за весь цей час на його обличчі не було ні цікавості, ні спокою.
Андрій хотів підійти. Але між ними вже спускалися по сходах люди в жовтих куртках, з ношами, і коли вони розступилися, чоловіка в чорній куртці біля дівчини вже не було. Окулярів на сходинці теж.
* * *
Поліція опитувала всіх до третьої ночі. Хтось крикнув «пожежа», казали свідки. Хтось перший. Хлопець у сірій сорочці, біля стіни.
Андрій сказав, що це був він. Сказав одразу, не чекаючи, поки його впізнають.
— Чому ви крикнули «пожежа»? — спитав молодий поліцейський.
— Мені здалося, що з вентиляції йде дим.
Поліцейський подивився на вентиляційну решітку, потім на Андрія, і записав.
Додому він ішов пішки. Трамваї вже не ходили, а сісти в таксі, в тісну машину з чужою людиною, він би зараз не зміг. Женева спала. Він ішов уздовж Рони, потім угору, повз вокзал, і далі вже навмання, аби в бік Мерена.
Руки тремтіли. Він засунув їх у кишені, але тремтіння пішло вище, у плечі, у щелепу, і десь за вокзалом його знудило — просто в урну біля зачиненої кав’ярні. Він постояв, тримаючись за холодний метал, поки минуло.
Дівчина в білій сукні. Він не знав, як її звати. Він бачив її двічі: раз — у тій хвилині, якої не було, і раз — під сходами, з вивернутою ногою. Першого разу він побачив, як вона падає. Другого — сам її туди поклав.
А якби промовчав? Він не знав. І вже не дізнається. «Втрутишся — і вже не дізнаєшся, що було б без тебе». Він сам це собі казав два тижні тому, над колбою, і тоді це було про електрони.
Удома він сів на підлогу в передпокої, не знімаючи черевиків, і сидів так, поки за вікном не посіріло. Пальці лежали на колінах тихо. І він раптом помітив, що чекає: хай застукають. Хай хоч щось скаже йому, що буде далі. Вони мовчали.
* * *
А в понеділок уранці під його під’їздом знову стояв Фавр.
Цього разу він не пропонував пройтися. Вони сіли на лавку біля дитячого майданчика, і Фавр довго мовчав, дивлячись на порожні гойдалки.
— Двічі за місяць, — нарешті сказав він. — Двічі ви кричите про небезпеку раніше, ніж щось стається. Першого разу щось сталося. Другого — ні. Але люди постраждали. У дівчини перелом стегна. У хлопця зламаний ніс.
Андрій мовчав.
— У нас є стаття, — сказав Фавр. — Двісті п’ятдесят восьма. Залякування населення. Коли хтось погрожує або вдає небезпеку, якої немає, і люди лякаються. Для неї потрібен умисел. Якщо ви справді вірили, що там пожежа, — умислу немає. — Він повернувся до Андрія. — Але є ще тілесні ушкодження з необережності. Якщо дівчина подасть скаргу, вирішуватиме прокурор, не я.
— Я вірив, — сказав Андрій.
— Я знаю, — сказав Фавр. — Я вам вірю. Саме це мене й турбує.
Він підвівся.
— Двічі — це вже не випадковість, пане Сторожуку. Тож перевірятимемо все. А наступного разу, коли вам щось «здасться», наберіть сто вісімнадцять. Не кричіть.
* * *
Мей він розповів у кафе того ж понеділка ввечері, коли всі клієнти пішли. Вона вже знала — Маттео встиг написати в загальний чат, і хтось переслав.
Вона слухала, стоячи за стійкою, і не сідала. Коли він закінчив, вона довго мовчала. Потім узяла журнал, відкрила його на новій сторінці і записала, повільно, чітко: дата, час, «пожежа в клубі, тиснява на сходах». У колонці «✓/✗» вона поставила ✓. А в примітках написала: «бо ви це крикнули».
— Ви розумієте? — Голос у неї тремтів — від злості чи від страху, Андрій не міг зрозуміти. — Люди постраждали на сходах, як ви й бачили. Тільки пожежі не було. Цей запис справдився через вас.
— Я хотів їх урятувати.
— Я знаю. — Мей закрила журнал. — Ви й мене хотіли врятувати, коли казали не сідати в трамвай. І колбу. І всіх. Ви вже місяць усіх рятуєте. А я вам казала: спершу записуєте — потім рятуєте.
Вона подивилася на нього, і він побачив, що вона налякана не менше, ніж він.
— Більше жодних дій за вашими «знаю» без мене, — сказала вона. — Ні колб, ні трамваїв, ні пожеж. Спершу мені. Потім вирішуємо разом.
— Добре.
— І ще. — Вона витерла руки об фартух, хоча вони були сухі. — Дванадцятого — затемнення. Поїдемо разом. Там буде прогноз, який ніхто не може підправити. Подивимося, як ваш виглядатиме поруч із ним.
Глава 8. Затемнення
Лозанна зустріла їх спекою і вітром з озера.
Вони приїхали потягом о шостій вечора. Мей несла великий рюкзак зі штативом і телескопом у м’якому чохлі, Андрій — сумку з камерою, ноутбуком і маленькою сірою коробочкою з антеною, яку Мей берегла, як скло.
— Що це? — спитав він у потязі.
— Вставляє час на кожен кадр відео, — сказала Мей. — Бере його із супутників. До тисячних секунди. Без нього мої спостереження нічого не варті.
Відколи вони вийшли з вокзалу, Андрієві стало недобре. Не боліло нічого — просто щось стискало груди, ніби він ішов вулицею, на якій колись сталося щось погане, і не міг згадати, що саме. Востаннє він був у Лозанні двадцять четвертого червня. На конференції. Тій самій.
Він нічого не сказав Мей.
* * *
Біля Guinguette de Vidy, над самою водою, уже збиралися люди: спостереження оголосили на чверть на восьму. Хтось розкладав ковдри на траві, діти бігали в картонних окулярах для затемнення, чоловік із Товариства астрономії кантону Во налаштовував мікрофон і кілька телескопів із сонячними фільтрами. Пахло озером і смаженою рибою з кіоску.
Мей вибрала місце трохи осторонь, на краю, звідки було видно захід-північний захід аж до сизої смуги Юри на обрії. Озеро лишалося ліворуч і блищало. Вона розставила штатив, закріпила телескоп, наділа на об’єктив фільтр, під’єднала камеру і сіру коробочку. Усе робила швидко і мовчки, так, як, мабуть, робила сотні разів.
Потім дістала аркуш із надрукованою таблицею.
— Перший контакт для цієї точки, — сказала вона і назвала час до секунди. — Це ефемериди. Вони пораховані для кожної точки Землі, для кожного затемнення на століття вперед. Помилитися може тільки моя камера. Небо — ні.
Вона записала час у журнал і глянула на Андрія.
— Тепер ви. Якщо буде.
* * *
До першого контакту лишалося кілька хвилин, коли Андрій помітив, що пальці вже вибивають по коліну знайомий швидкий ритм. Музика наздогнала їх за кілька ударів — тиха, майже заглушена вітром і голосом у мікрофоні, що розповідав про Місяць.
Андрій подивився вбік. Від кіоску, петляючи між ковдрами, бігла дівчинка років семи з картонними окулярами в руці.
(Зараз вона пробіжить повз нас і впустить окуляри. Червоні. Просто біля штатива.)
Він написав на аркуші, швидко, без розділових знаків: «Дівчинка впустить червоні окуляри біля штатива». Мей глянула, сфотографувала, надіслала собі. Годинник на її зап’ясті показував секунди.
Дівчинка пробігла повз. У руці вона тримала окуляри. Жовті. Вона не впустила їх. Вона добігла до мами, наділа окуляри і задерла голову до неба.
Музика стихла.
Андрій дивився їй услід. Жовті. Не червоні. І ніхто нічого не впустив.
Він раптом дуже ясно зрозумів одну річ. Якщо він справді повертався в часі — якщо бачив те, що вже було, — окуляри не могли бути іншого кольору. І не могли впасти, якщо не падали. Минуле в дрібницях не помиляється.
Мей записала: «✗». Нічого не сказала.
— Контакт, — промовив хтось у мікрофон.
Андрій подивився крізь окуляри, які йому простягнула Мей. На сонячному диску, справа, з’явилася ледь помітна щербина, ніби хтось надкусив край. Коли саме вона з’явилася — секундою раніше чи пізніше, — він не міг би сказати. Оком цього не побачиш.
Мей не дивилася. Вона дивилася на екран камери, де кадр за кадром записувалося відео, і на кожному кадрі внизу біліли цифри часу.
* * *
Затемнення тривало. Місяць поволі насувався на Сонце, і світло навколо ставало дивним — не темнішим, а якимсь тонким, як перед грозою, хоча небо було чисте. Тіні від людей на траві загострилися. Вітер з озера похолоднішав. Діти притихли. Навіть чайки над водою кричали рідше.
Близько чверті на дев’яту від Сонця лишився тонкий серп. Він низько висів на заході-північному заході й повільно опускався до Юри. Хтось на березі заплескав у долоні. Хтось заплакав, і Андрій не міг зрозуміти чому.
Після максимуму серп почав потроху ширшати, але вже не встигав. Він торкнувся темного гребеня Юри, зменшився до жовтої риски і зник.
Сонце сіло затемненим.
Біля Віді швидко темніло. Ліхтарі вздовж набережної так і не засвітилися: місто вимкнуло їх на цей вечір. Люди почали збирати ковдри. Мікрофон оголосив, що о дев’ятій на стадіоні П’єр-де-Кубертен буде продовження — Персеїди, телескопи, розповідь про нічне небо.
Вони пішли на стадіон. Мей навела телескоп на Альбірео і показала Андрієві дві зорі, які неозброєному оку здаються однією: золоту і блакитну. Потім вони лежали на траві й рахували метеори. Андрій налічив дванадцять. Мей — сімнадцять.
Він давно вже не почувався так спокійно.
* * *
У нічному потязі до Женеви Мей відкрила ноутбук і почала розбирати відео.
Андрій дивився через її плече. Вона виділила серію кадрів навколо першого контакту, накладала на них розрахункову лінію краю Місяця і рухала її, поки лінія не лягла точно на край темної щербини. Потім подивилася на цифри часу внизу кадру. Потім знову на ефемериди. Потім ще раз.
— Не сходиться, — сказала вона.
— На скільки?
— На сім секунд. — Вона перевірила інший шматок відео, ближче до максимуму. Потім ще один. — І всюди однаково. Похибка тут — секунда, ну, дві, якщо не пощастило з атмосферою так низько над обрієм. А тут сім. Усюди. Рівно.
— Що це означає?
Мей довго дивилася на екран.
— Що час, який моя коробочка брала із супутників, цього вечора був зсунутий, — сказала вона. — Небо було вчасно. А мій прилад — ні.
— Хто його зсунув?
— Не знаю. — Вона закрила ноутбук. — Я знаю тільки, що мій прилад брехав. Більше нічого сказати не можу.
* * *
Телефон Мей завібрував, коли потяг уже під’їжджав до Женеви. Було за кілька хвилин до півночі.
Вона глянула на екран, потім ще раз, повільніше. Лист прийшов на ту саму пошту, куди вона надсилала фото серветок, — на ту, яку вона колись вписала в журнал знахідок кафе поруч зі своїм ім’ям. Відправник — набір літер і цифр. Тема порожня. У тексті одне речення: «Перевірте, о котрій ви отримали моє повідомлення».
І вкладення.
Мей відкрила його і мовчки повернула телефон до Андрія.
Це був фрагмент якогось журналу. Сірі рядки, дати, мітки часу, скорочення, яких він не розумів. Але два рядки він зрозумів одразу.
«11.07 14:11:08 — М. Уламок скла, ділянка шиї. Артерія. Імовірність 0,93».
«11.07 14:12:50 — надіслано: ВІДІЙДИ ВІД ВІКНА. 14:13».
Андрій дочитав ці два рядки і почав спочатку.
Потім дістав свій телефон, відкрив повідомлення. «ВІДІЙДИ ВІД ВІКНА. 14:13». І дрібно, сірим, під ним: 14:12.
Це він міг перевірити сам: повідомлення прийшло до вибуху. Хтось знав про 14:13 ще до того, як 14:13 настало. Рядок 14:11 перевірити було нічим — такий файл можна скласти коли завгодно.
Але в ньому стояло: уламок, шия, артерія.
Він нікому цього не розповідав. Ні Фаврові, ні мамі. Ні Мей — їй тим паче. Як вона падала в тій іншій хвилині, знав тільки він. І той, хто написав цей рядок.
Мей теж дочитала. Вона довго дивилася на рядок із «М.», і Андрій побачив, як вона торкнулася пальцями шиї, збоку, там, де під шкірою б’ється.
— Ви це бачили, — сказала вона.
— Так.
— І не сказали мені.
— Я не знав як.
Вона повільно кивнула і прибрала руку від шиї.
Він нікуди не повертався.
Не було ніякого «назад». Хтось раніше за нього порахував, як вона помре. Хтось показав йому це. І хтось зробив так, щоб він кинувся її рятувати.
— Це приманка, — сказав він уголос, сам не знаючи кому. — Мене навчили рятувати.
Мей дивилася на нього і мовчала.
А він думав про інше. У те кафе він ходив сам, ще до вибуху, — бо там була вона. Це він знав напевно. Але все, що виросло потім? Місяць, коли він не міг перестати думати про неї. Порятунок, після якого вона стала найважливішою людиною в його житті. І раптом не зміг відповісти собі на просте питання: а це — моє? Чи теж частина чиєїсь таблиці?
Потяг зупинився. Люди виходили, штовхаючись валізами. Мей сиділа, не рухаючись, з журналом на колінах.
Потім вона відкрила журнал на суботній сторінці, де досі стояла порожня клітинка. Подивилася на неї. І закрила.
— Досить, — сказала вона. — Більше ніяких перевірок майбутнього. Ми перевіряли не те. — Вона підвелася і закинула рюкзак на плече. — Ми шукатимемо того, хто надіслав цей лист.
Андрій кивнув.
Журнал Мей. № 2
| Дата | Прогноз / вимір | Час | Що сталося | ✓/✗ | Випередження | Примітки |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 22.07 | Паливода скасує нараду | 14:52 | Нарада відбулася | ✗ | ≈2 хв | |
| 24.07 | Колба | — | Втрутився, не записавши | — | — | не перевірено: вплив |
| 31.07 | — | — | Випередження: 2:00 → 1:50 → 1:40 → 1:30 → 1:20 → 1:10 | — | — | щоразу менше |
| 04.08 | Спогад: «проф. Раєвський читав квантову механіку» | — | За навчальним планом — Паливода. Раєвського не було | ✗ | — | тепер записуємо і спогади |
| 08.08 | «Пожежа» в клубі, тиснява на сходах | — | Тиснява була, пожежі — ні | ✓ | ≈40 с | бо ви це крикнули |
| 12.08 | Дівчинка впустить червоні окуляри | ≈19:20 | Окуляри жовті, нічого не впало | ✗ | ≈30 с | для минулого — неможливо |
| 12.08 | Перший контакт (ефемериди) | — | Відео з GPS-часом: сталий зсув — 7 с | — | — | небо вчасно, прилад — ні |
| 12.08 | Лист, ≈23:55 | — | 14:11:08 — розрахунок; 14:12:50 — SMS; отримано о 14:12 | — | — | SMS — до вибуху; 14:11 не перевірити; про шию А. не казав нікому |
Кінець перевірок. Початок пошуку.