Відділ втраченого часу

Розділ 1. Оголошення

Іван сидів у своїй квартирі й начебто дивився телевізор. Чому начебто? Тому що телевізор був увімкнений уже години три, але Ваня абсолютно не міг пригадати, що саме він за цей час там побачив. Очі дивилися на картинку, що постійно змінювалася, а мозок був зайнятий зовсім іншим. Тридцять дев’ять років. Здоровий уже мужик. Начебто все нормально. Квартира є. Робота є. Машина є. Боргів майже немає. Навіть зуби поки що всі свої. Але чомусь усе це разом зовсім не нагадувало те життя, яке він колись собі уявляв. У квартирі було пусто й тихо, тому телевізор майже завжди працював фоном. Не тому, що Ваня так любив телевізор. Просто з ним квартира хоча б створювала видимість того, що тут щось відбувається. Хтось говорить, хтось сміється, грає музика, люди кудись поспішають. Нехай навіть усі ці люди жили всередині прямокутного екрана.

«Скільки ж я змарнував часу у своєму житті», — подумав Ваня й запалив цигарку. Шкідлива звичка, якої він намагався позбутися разів із п’ятдесят за останні роки. Причому остання цигарка в нього майже завжди була запланована на завтра. На столі перед ним лежала відкрита пачка чіпсів і стояла майже порожня пляшка пива. Третя за сьогодні. Але сьогодні була субота. У суботу можна. Принаймні так Ваня пояснював собі різницю між трьома пляшками пива в суботу і двома пляшками пива в якийсь умовний вівторок.

Телефон пілікнув. Звук був не схожий ані на WhatsApp, ані на Telegram, тому Ваня вирішив перевірити, хто або що настільки нахабно відволікає його від перегляду передачі, про яку він усе одно нічого не знав. На екрані висіло повідомлення: «Пригадайте цей день 13 років тому». Телефон люб’язно запропонував йому добірку старих фотографій. Ваня відкрив її. Перше ж фото змусило його затриматися. На екрані стояв він сам. Молодий. Худий. Спортивний. І, що зараз виглядало майже непристойною розкішшю, ще з повноцінною шевелюрою на голові. Фото було зроблене на якусь стареньку Nokia. Якість відповідна: половина кадру трохи розмита, кольори такі, ніби всі присутні вже тоді жили у спогадах. Але Ваню зачепило навіть не волосся. Його зачепив вираз власного обличчя. Двадцятишестирічний Ваня на фотографії виглядав так, ніби був абсолютно впевнений: попереду на нього чекає щось дуже цікаве. Тридцятидев’ятирічний Ваня дивився на нього в екран телефону й ніяк не міг пригадати, що саме.

Ваня провів пальцем по екрану. Наступне фото. Вони вчотирьох стояли десь біля річки. Сергій тримав у руках шампур, Андрій показував у камеру середній палець, а сам Ваня обіймав якусь дівчину, ім’я якої не зміг пригадати з першого разу. Потім згадав. Оля. Чи Юля. Ні, точно Оля. Вони зустрічались місяців три. Може, чотири. Потім посварились через якусь дурню, після чого Ваня ще пів року розповідав друзям, що це було найкраще рішення в його житті. Що саме там було найкращим рішенням, він зараз теж не пам’ятав. Наступне фото. Море. Наступне. Якийсь бар. Наступне. Його перша більш-менш нормальна машина, біля якої він стояв так гордо, ніби щонайменше сам її спроєктував і зібрав. Ваня навіть усміхнувся. Машина була лайно. Але тоді він її обожнював.

На наступній фотографії вони з Андрієм сиділи в якомусь кафе. Ваня затримав палець. З Андрієм вони не спілкувалися вже років сім. Не сварилися. Не билися. Не позичали одне одному грошей. Просто якось перестали. Спочатку не зідзвонилися тиждень. Потім місяць. Потім привітали одне одного з Новим роком. Наступного року вже не привітали. І все. Дивна взагалі штука — доросле життя. У дитинстві, щоб перестати дружити з людиною, треба було як мінімум посваритися. Бажано серйозно. Можна було навіть побитися. У дорослому віці достатньо двом людям кілька разів сказати: «Та треба якось зустрітися». І більше ніколи не зустрітися. Ваня відкрив WhatsApp і знайшов Андрія. Останнє листування було ще у 2020 році. Андрій написав: «Братан, треба побачитись». Ваня відповів: «Сто відсотків». На цьому їхня дружба фактично закінчилася. Ваня хвилину дивився на чат. Навіть хотів написати. Потім подумав, що вже пізно. Поглянув на годинник. 21:47. Ні, в принципі не пізно. Просто якось дивно після шести років мовчання писати людині в суботу ввечері: «Привіт». Треба буде завтра. Ваня закрив WhatsApp. Він чудово знав, що завтра не напише.

Телефон показав наступний рік. Потім ще один. Фотографій ставало більше, а спогадів чомусь менше. Ось 2015-й. Нормальний рік. Що саме було нормального, Ваня не пам’ятав, але загальне враження залишилось хороше. 2016-й — змінив роботу. Отримував на двадцять відсотків більше і приблизно на сорок відсотків більше ненавидів понеділки. 2017-й — ремонт. Майже весь рік у фотографіях складався з мішків, плитки, сантехніки та людей у брудному одязі, які казали: «Тут роботи на два дні», — після чого зникали на тиждень. 2018-й. Ваня задумався. Що було у 2018-му? Він відкрив галерею за рік. Новий телефон. Чийсь день народження. Кіт сестри. Фото якоїсь шаурми. Ще море. Ще день народження. Скріншот курсу долара. Все. Цілий рік людського життя помістився у кота, шаурму і курс долара. Ваня допив пиво, пішов до холодильника й відкрив його. Там стояло ще дві пляшки. Він взяв одну. Потім подумав. Поставив назад. Закрив холодильник. Постояв секунд п’ять. Знову відкрив і все-таки взяв. Субота ж, чо.

2019-й він пам’ятав краще. Там були стосунки. Серйозні. Принаймні тоді вони здавалися серйозними. Два роки життя, після яких вони обоє дійшли до абсолютно однакового висновку: більше так не можна. Щоправда, щоб дійти до нього, їм знадобилося два роки. Ваня задумався. Два роки. От просто взяти й викреслити. Не те щоб усе було погано. Були поїздки, вечори, подарунки, секс, знайомства з батьками, спільні плани. Але результат — нуль. Навіть мінус, якщо рахувати нерви.

Він машинально відкрив калькулятор і написав: 2. Посидів. Додав три роки роботи в компанії, яку ненавидів. 5. Ще рік, коли він майже нічого не робив після звільнення. 6. Півтора року інших стосунків, про які взагалі не хотілося згадувати. 7,5. — Ніхуя собі, — тихо сказав Ваня. Телевізор у цей момент голосно повідомив, що наступний учасник має всього тридцять секунд, щоб змінити своє життя. Ваня подивився на нього. — Та пішов ти. Телевізор не образився.

Він продовжив рахувати. Скільки часу витратив на роботу, з якої все одно пішов? Скільки на людей, з якими більше не спілкується? Скільки вечорів просидів удома, дивлячись щось, чого через день навіть не пам’ятав? Якісь серіали, якісь ігри на Xbox, на який ще й збирав гроші протягом трьох місяців. Останнє було рахувати складніше. Якщо хоча б по дві години на день… Ваня взяв калькулятор, але потім відклав. Ні. Так можна було випадково зіпсувати собі весь вечір. Хоча, якщо чесно, вечір уже особливо рятувати не було від чого.

Він закурив ще одну цигарку. Дванадцять років. Цифра виникла в голові якось сама. Не три. Не п’ять. Саме дванадцять. З тридцяти дев’яти. Якщо відняти дитинство, школу і ті роки, за які він формально ще не відповідав, виходило взагалі не дуже красиво. Ваня спробував уявити, що було б, якби йому зараз знову дали ці дванадцять років. Не повернули в минуле. Просто додали. Щоб йому знову було двадцять сім. З нинішньою головою. З нинішнім досвідом.

Він би все зробив інакше. Не працював би там. Не зустрічався б із нею. Не брав би той кредит. Почав би займатися спортом раніше. Кинув би курити. Вивчив би англійську. Відклав би гроші. Може, відкрив би бізнес. Подорожував би більше. Подзвонив би батькові частіше. На цій думці він затримався. Потім швидко перегорнув фотографію. Наступною була тарілка шашлику. Стало трохи легше.

Ваня поклав телефон на диван. — Дванадцять років, — повторив він уголос. Звучало багато. Наче хтось украв. Якби в нього вкрали дванадцять тисяч гривень, він би як мінімум написав заяву в поліцію. Якби вкрали машину — шукав би. Якби хтось забрав квартиру — судився б до останнього. А дванадцять років? Ну, нема й нема. Сам винен. Цікава система.

Телефон знову пілікнув. Ваня взяв його, очікуючи побачити ще одну фотографію свого молодого волосся. Але цього разу це була реклама. Він уже хотів змахнути її, коли прочитав заголовок: «Вважаєте, що втратили роки свого життя?» Ваня завмер. — Блядь, ну точно телефони слухають. Він подивився на телефон із певною підозрою. Нижче було написано: «Державна програма компенсації втраченого часу. Попередня оцінка безкоштовна».

Ваня хмикнув. — Ага. І два гектари на Марсі в подарунок. Хотів закрити, але не закрив. Натиснув. Відкрився сайт. Угорі був державний герб. Це ще нічого не означало. В інтернеті державний герб міг намалювати будь-який довбойоб. Але адреса закінчувалася на gov.ua. Ваня підняв брови. Сайт виглядав жахливо, як і повинен був виглядати звичайнісінький державний сайт: біла сторінка, синя шапка, дрібний шрифт, таблиця, яка трохи вилазила за межі екрана, і кнопка, яку з першого разу неможливо було натиснути пальцем. Тобто все виглядало абсолютно офіційно.

Посеред сторінки великими літерами було написано: «ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ВІДДІЛ ОЦІНКИ ТА КОМПЕНСАЦІЇ ВТРАЧЕНОГО ЧАСУ». Далі якась розтягнута картинка прапора України, фотка Дарницької районної держадміністрації часів Помаранчевої революції. Нижче: «Відповідно до Закону України “Про раціональне використання індивідуального життєвого ресурсу” громадяни мають право звернутися із заявою щодо встановлення факту безрезультатного використання окремих періодів життя та отримання відповідної часової компенсації».

Ваня прочитав один раз. Потім другий. Повернувся на початок. Прочитав ще раз. Особливо слова «часової компенсації». Унизу була кнопка: «Дізнатися, чи маєте ви право на компенсацію». Ваня подивився на недопиту пляшку пива. Потім на цигарку. Спробував пригадати, чи не вживав він сьогодні препаратів, які відносились до категорії прекурсорів. Не згадав такого факту, потім знову подивився на телефон.

— Ну давай, — сказав він. — Розкажи мені, де я проїбав своє життя.

І натиснув кнопку.

Розділ 2. Попередня оцінка

Після натискання кнопки нічого особливого не сталося. «А шо я, собствєнно, ожидав?» Ніяких красивих анімацій, годинників, що крутяться назад, або хоча б напису «Вітаємо! Ви успішно проїбали дванадцять років свого життя». Хоч би зробили срану анімацію конфеті у стилі сайтів початку тисячоліття. Натомість відкрилася звичайна державна форма з десятком полів, більшість із яких система вже заповнила сама. Прізвище, ім’я, дата народження, податковий номер, місце проживання. Ваня машинально перевірив усе, хоча ніколи не розумів, навіщо це робити. Якщо держава помилилася в його даті народження, він навряд чи міг щось довести державі, показавши документ, який видала та сама держава. «Без бумажки ти какашка», чи як там?

Перше питання було простим: «Чи вважаєте ви, що ваше життя склалося відповідно до ваших очікувань?» Нижче п’ять варіантів: «Так», «Скоріше так», «Скоріше ні», «Ні» та «Важко відповісти». Ваня вже хотів натиснути «Ні», але задумався. Це виглядало якось занадто драматично. Людина, в якої є квартира, робота, машина і дві пляшки пива в холодильнику, не повинна так легко заявляти державі, що життя не склалося. «Скоріше ні» звучало пристойніше. Ніби загалом усе нормально, просто Всесвіт трохи не допрацював. Аби ще не ці блядські росіяни зі своєю війною, можна було б і «Скоріше так» обрати. Він натиснув «Скоріше ні».

Наступне питання було складніше: «З якого віку, на вашу думку, почався період нераціонального використання життєвого часу?» Ваня вписав «27». Подивився. Стер. Написав «29». У двадцять сім ще начебто все було попереду. У двадцять дев’ять теж. Тридцять? Після тридцяти вже точно почалася якась хуйня, але якщо бути чесним, окремі її ознаки спостерігалися значно раніше. Він повернув двадцять сім. Якщо вже заявляти дванадцять років, то хоча б нехай арифметика сходиться. Система прийняла відповідь без коментарів.

Далі попросили коротко описати причину звернення. Ваня написав: «Змарнував час». Унизу одразу з’явився червоний напис: «Мінімальна довжина відповіді — 100 символів». — Ну звичайно, — сказав він. Навіть щоб офіційно визнати, що проїбав життя, треба було зробити це достатньо розгорнуто. Він стер і написав: «Вважаю, що протягом значної частини свого дорослого життя займався не тим, чим хотів, працював не там, де хотів, витрачав час на людей та речі, які не мали для мене особливої цінності, і в результаті не досяг того, чого очікував». Система прийняла. Ваня перечитав написане й подумав, що вийшло навіть трохи сумніше, ніж він планував.

Наступний блок називався «Характер втрат». Тут уже можна було обирати кілька варіантів. «Невдалі особисті стосунки». Ваня поставив галочку. «Професійна діяльність, що не принесла очікуваного результату». Ще одна. «Тривале очікування подій, які не відбулися». Він затримався. Не зовсім зрозуміло, про що йшлося, але звучало знайомо. Поставив. «Бездіяльність». Поставив. «Невірно визначені життєві пріоритети». Поставив. «Рішення, прийняті під впливом інших осіб». Тут подумав про кількох людей і теж поставив. «Надмірне використання соціальних мереж, відеоконтенту, комп’ютерних ігор та інших форм дозвілля». Вони точно слідкують за мною. Але хто «вони» та на який я їм здався? Неясно.

Після цього сайт запитав: «Чи отримали ви в зазначений період досвід, знання, навички, особисті зв’язки або інші результати, які використовували надалі?» Варіанти були «Так», «Ні» і «Не можу оцінити». Ваня нахмурився. Питання йому не сподобалося. Звісно, щось отримав. Якщо прожити дванадцять років і взагалі нічого не отримати, це треба мати окремий талант. Але яке це мало значення? Якщо ти п’ять років пропрацював на роботі, яку ненавидів, і навчився там добре користуватися Excel, хіба це автоматично робить п’ять років корисними? Ваня натиснув «Не можу оцінити». Система відкрила додаткове поле: «Наведіть приклади». — Та пішли ви, — сказав Ваня і поставив «Ні». Додаткове поле зникло.

Далі питання ставали все дивнішими. «Якби ви мали можливість повторно прожити зазначений період, знаючи наслідки прийнятих рішень, чи змінили б ви свою поведінку?» Тут він упевнено поставив «Так». «Чи бажали б ви повністю виключити зазначений період зі своєї життєвої історії?» Ваня потягнувся до «Так», але не натиснув. Формулювання було якесь підозріле. Не «повернути час», не «отримати компенсацію», а саме «виключити зі своєї життєвої історії». Він прочитав ще раз і вибрав «Важко відповісти». Одразу з’явилося попередження: «Звертаємо увагу, що часова компенсація може передбачати перегляд пов’язаних наслідків відповідно до статті 18 Порядку». Нижче було згорнуте поле «Докладніше». Ваня натиснув. З першого разу нічого не відкрилося. «А ти що очікував від держсайту?» Коли натиснув трохи лівіше самої кнопки, відкрився документ на сто сорок три сторінки. Він відразу закрив. «Дохуя тексту», — промайнуло в голові.

Далі система попросила вказати приблизний період, який він вважає втраченим. Ваня вписав дванадцять років. З’явилися додаткові поля «місяців» і «днів». Він навіть усміхнувся. — Давайте вже без дріб’язку. Поставив нулі й натиснув «Продовжити».

Наступний екран називався «Попередня самооцінка життєвого результату» і містив шкалу від нуля до десяти. Треба було оцінити кар’єру, фінансовий стан, особисте життя, фізичну форму, соціальні зв’язки, реалізацію планів і загальну задоволеність життям. Ваня почав із кар’єри. П’ять. Потім змінив на чотири. Фінанси — шість. Подумав і поставив п’ять. Особисте життя — два. Тут думати особливо не було про що. Фізична форма — три. Він подивився на живіт і чесно знизив до двох. Соціальні зв’язки — чотири. Реалізація планів — три. Загальна задоволеність життям… Він довго водив пальцем між чотирма і п’ятьма, а потім поставив чотири. Після цього система показала середній бал: 3,7. — Охуєнно, — сказав Ваня. Збоку з’явилася сіра примітка: «Результат нижче 4,0 не є самостійною підставою для визнання часу втраченим». — Та я й не сумнівався.

Останнім було питання, яке взагалі вибивалося з усього попереднього: «Якби вам сьогодні було повернуто весь заявлений час, на що саме ви б його використали?» Під ним — велике порожнє поле. Ваня поклав телефон на коліно. Оце, здавалося б, мало бути найпростішим. Він щойно пів години думав про те, як бездарно прожив дванадцять років. Очевидно, що мав знати, що робити з ними, якби їх повернули. Він почав писати: «Займався б тим, що подобається». Стер. Занадто загально. «Відкрив би власну справу». Подумав. Яку саме — незрозуміло. Стер. «Більше подорожував би, займався спортом, будував стосунки, вчився». Прочитав. Це виглядало як список обіцянок самому собі першого січня. Причому майже все з цього він міг почати робити хоч завтра. Для цього не було обов’язково отримувати назад дванадцять років.

Ця думка йому не сподобалась. Ваня закурив і хвилини дві просто дивився у поле. Потім написав: «Не знаю. Але точно інакше». На диво, система це прийняла.

Після кнопки «Завершити» екран кілька секунд думав. З’явився напис: «Триває автоматична перевірка заяви». Ваня відклав телефон і зробив ковток пива. Потім узяв назад. Перевірка все ще тривала. — Ну що там можна так довго перевіряти? — сказав він. Через десять секунд сторінка оновилася. «За результатами попередньої оцінки ознаки можливого нераціонального використання життєвого часу підтверджено». Ваня перестав усміхатися. Нижче: «Заявлений період: 12 років 0 місяців 0 днів». Ще нижче: «Попередньо виявлено періоди, що можуть відповідати критеріям часткової або повної часової компенсації». Ваня перечитав. Оце вже було цікаво.

Він очікував чого завгодно. Що сайт попросить заплатити сто гривень за повний звіт. Що треба буде підписатися на курс «Поверни собі молодість». Що зараз подзвонить якийсь менеджер і почне продавати БАДи. Але сторінка просто пропонувала продовжити через «Дію» та подати офіційну заявку на індивідуальний аудит. Ваня навіть погуглив назву Відділу. Результатів було небагато, але всі нормальні. Сторінка на урядовому порталі. Постанова Кабміну. Кілька новин дворічної давнини про запуск експериментальної програми. Якийсь депутат називав її «важливим кроком до справедливого розподілу персонального часового ресурсу». Інший депутат називав її «популізмом і дорогою до повного часового хаосу». Це остаточно переконало Ваню, що програма справжня. Якби навколо неї не сварилися депутати, це було б підозріло.

Він повернувся на сайт і натиснув «Подати заяву». «Дія» попросила підтвердження. Ваня підтвердив. Потім ще раз підтвердив, що розуміє наслідки подання заяви. Наслідків він, звичайно, не розумів, але галочку їбанув. Після електронного підпису з’явилося повідомлення: «Заяву №ВЧ-184731 прийнято до розгляду». І майже одразу ще одне: «Для проходження первинної співбесіди вам необхідно особисто з’явитися до Територіального відділу оцінки та компенсації втраченого часу». Дата: понеділок. Час: 09:30. Кабінет №14.

Ваня подивився на календар. Понеділок був післязавтра. Знизу дрібним шрифтом зазначалося: «Просимо мати при собі документ, що посвідчує особу. Документи, які підтверджують факт нераціонального використання життєвого часу, подаються за наявності». Ваня навіть засміявся. Йому стало цікаво, що саме вважається таким документом. Фотографія колишньої? Трудова книжка? Чек за телевізор, куплений у кредит? Можливо, треба було принести всі три.

Телевізор продовжував щось показувати. Пиво вже майже скінчилося. Цигарка догоріла в попільничці. За вікном нічим не примітна субота повільно переходила в ніч. Ваня ще раз відкрив повідомлення. 12 років 0 місяців 0 днів. До цього вечора це була просто цифра, яку він сам собі придумав. Тепер у неї був номер заяви.

Розділ 3. Черга

У понеділок о 9:17 Іван зайшов до Дарницької РДА. Співбесіду йому призначили на 9:30, тому він навіть трохи пишався собою: прийшов завчасно, взяв із собою паспорт, зарядив телефон і дорогою ще раз перечитав повідомлення, щоб точно не переплутати кабінет. Наївний. Уже на другому поверсі стало зрозуміло, що конкретний час у державній установі існував приблизно з тією самою метою, що й поворотники у BMW: технічно він був, але користуватися ним ніхто особливо не збирався.

Перед кабінетом №14 сиділо чоловік двадцять. Переважно бабки й діди, кілька людей середнього віку і один молодий хлопець років двадцяти п’яти, який постійно дивився на годинник і нервово стукав ногою по підлозі. Над дверима висів електронний екран із номером талона, але екран показував «А-004», тоді як у Вані був «А-037». З кабінету вийшла бабця в пуховій жилетці, і одночасно піднялися ще три. — Я слєдующая. — Нє, женщіна, я за чоловіком у синій куртці. — Так він ще не заходив. — Ну так я за ним і є. — А я взагалі з п’ятої ранку тут!

Ваня хвилину послухав, після чого підійшов до дверей і показав охоронцю телефон. — У мене на 9:30. Охоронець подивився на телефон так, ніби Ваня показував йому результати аналізів. — Ну то займайте очередь. — Так у мене ж час конкретний. — У всіх конкретний. — А нахєра тоді він? Охоронець задумався. Було видно, що це питання йому ставили не вперше, але хорошої відповіді держава досі не розробила. — Такий порядок. Це пояснювало все.

— Хто крайній? — зітхнув Ваня. На нього одразу подивилося чоловік шість. Після короткого розслідування виявилося, що крайнім був дід у кепці, але перед ним була жінка, яка «тільки спитати», чоловік, який «записаний на дев’ять, просто опоздав», і ще одна бабця, яка займала за себе та за сусідку Валю, котра поки що пішла в аптеку, бо від цієї атмосфери у неї почалася мігрєнь. Ваня вирішив не намагатися зрозуміти цю систему. Навпроти кабінету стояла довга дерев’яна лава з відкидними сидіннями, така, які ще можна було побачити в радянських кінотеатрах, районних лікарнях і місцях, де люди зазвичай втрачали віру в державу. Одне місце було вільне. Він сів, заплющив очі й подумав, що, може, хоч трохи подрімає.

Але поспати не вдалося. Люди навколо прийшли до Відділу втраченого часу не для того, щоб мовчати про втрачений час. Особливо активно ділилися досвідом дві бабці, які сиділи навпроти. — От скажи мені, Галь, нахуя я тоді відмовилась секретарем райкому йти? — голосно питала одна. — Мені ж прямо казали: Тамара Іванівна, перспектива у вас є. А я шо? Я за тим козлом поїхала. Він мені: «В Сочі паєдєм, там женюсь на тібє, а потом в Маскву переберемся». От я дура була. В Сочі поїхали, а він через три місяці до якоїсь місцевої під блузку пірнув. А потім взагалі оказалося, що баби його не сильно й цікавили. — Та ти шо? — От тобі й «та ти шо». Я потім чула, що його з якимось Федором застукали. Ще при Союзі. КГБ ними там займалося. А потім мені одна знакома казала, що ті, хто з ними боровся, самі там чуть лі не всім відділом друг з другом їблись. — Та ладно. — Я тобі кажу. В них там, видно, борьба була дуже близька до проблеми.

Друга бабця співчутливо похитала головою. — І скільки ти хочеш вернуть? — Тридцять чотири роки. — Ого. — А шо ого? Я могла в Москві жить. — Так Москви може скоро вообщє не буде. — Ну це вже другий вопрос.

Її співрозмовниця теж прийшла не просто так. Вона шість років провчилася в медичному, потім ще два роки крутилася з інтернатурою, після чого зрозуміла, що лікувати людей їй не подобається, люди її дратують, а зарплата дратує ще більше. Уже двадцять два роки вона продавала пуховики на Даринку і, судячи з усього, була цим цілком задоволена. — От я й думаю, — пояснювала вона, — вісім років коту під хвіст. Я за ті вісім років знаєш скільки б курток продала? У мене в сезон бувало по двадцять штук за день. — Так медицина ж тоже пригодилась. — Де? — Ну тиск помірять. — Тонометр сам міряє. — А уколи? — Я двадцять років нікому уколів не робила. — А собі? — Собі я тим більше не довіряю.

Ваня мимоволі посміхнувся. Але навпроти сидів ще один дід, який розмову про втрачений професійний час сприйняв близько до серця. Він прослужив майже все життя у військовій авіації в Узині. Починав ще молодим лейтенантом, дослужився до підполковника, знав Ту-95 краще, ніж власну квартиру, і тепер вимагав пояснити йому, навіщо було витрачати на все це молодість, якщо під кінець дев’яностих авіабази не стало, літаки почали різати, а три «ведмеді» потім ще й передали Росії в рахунок газового боргу. — Я сорок років служив, понімаєш? Сорок! Тривога, учєнія, наряди, перевірки. Звання ці. Спочатку думаєш: от майора дадуть — заживу. Дали майора. Думаєш: от підполковника. Дали підполковника. А потом прийшли умні люди і сказали: це все нам більше не треба. Бази нема, літаки ріжуть, три «ведмеді» москалям за газ віддали. За газ, блядь! Я пів життя охороняв стратегічний бомбардувальник, щоб потім ним за комуналку розрахуватись. — А після армії шо? — Сторожем пішов. — Де? — У Гайку. — Ну зато тоже охраняв. Дід подивився на співрозмовника. — Іди нахуй.

Поруч сидів акуратно вдягнений чоловік років п’ятдесяти з тонкою папкою документів на колінах. Він довго мовчав, але потім теж вирішив долучитися. Хотів повернути одинадцять років шлюбу. — Повністю одинадцять? — перепитала медсестра-продавчиня. — Повністю. — А діти є? — Син. — Так син же від того шлюбу? — Ну і шо? — Так як же ви одинадцять років повернете? — Син тут до чого? Син хай остається. — А жінка чого не остається? — Бо вона сука. Цей аргумент, судячи з виразу його обличчя, чоловік вважав юридично вичерпним. — А чого сука? — поцікавилася Тамара Іванівна. — До брата мого пішла. Навіть дід із Узина повернув голову. — До рідного? — Рідного. — Ну тоді сука, — погодилася Тамара Іванівна. Чоловік кивнув, задоволений підтримкою. — Після того як узнала, що я з бухгалтершею жив. Настала пауза. — Скільки? — уточнила продавчиня пуховиків. — Шо скільки? — З бухгалтершею. — Та років сім, може вісім. Але це вообще друга історія і жінки моєї не касається. Навіть Тамара Іванівна перестала його підтримувати. — Нє, ну а шо? Я ж сім’ю не бросав. — А брат її хоть не бросив? — спитав дід. Чоловік насупився і більше в загальній розмові участі не брав.

За кілька місць від Вані молодий хлопець нервово гортав якісь папери. Як з’ясувалося, він вимагав компенсації чотирьох років університету. Батьки змусили вступити на економіста, хоча сам він хотів займатися музикою. Диплом отримав, за спеціальністю не працював жодного дня, а зараз записував електронну музику й заробляв монтажем відео. — Ну і правильно, — сказав хтось. — Чотири роки викинув. — Не зовсім, — відповів хлопець. — Я там з дружиною познайомився. — То не повертай. — Так ми розлучаємось. — Тоді повертай. — Але в нас дочка. — Блядь, ну тоді я не знаю. Розмова зайшла в глухий кут. Ваня раптом подумав, що саме за такими питаннями, мабуть, і сидять люди в кабінеті №14.

Ще одна жінка прийшла через три роки будівництва будинку разом із колишнім чоловіком. З її слів виходило, що весь цей час вона жила між будівельними магазинами, майстрами, кредитами, доставками цементу й фразою «ще буквально два тижні — і заїдемо». Коли будинок нарешті закінчили, чоловік пішов до іншої. — Так будинок хоч вам залишився? — запитала хтось. — Половина. — То три роки не пропали. — Чого? — Ну половину вертайте. Жінка задумалася. — А так можна? І вся черга на кілька секунд подивилася на двері кабінету №14. Питання дійсно було хороше.

Ваня вже майже почав отримувати задоволення від очікування. Люди навколо ніби принесли сюди свої життя й тепер викладали їх на стіл, як товар на базарі: оцей шматок залишити, оцей був хороший, ці п’ять років заберіть нахуй, а тут, якщо можна, компенсуйте тільки будні. І майже в кожній історії спочатку все здавалося очевидним, а потім знаходилася якась дрібниця, через яку вже було незрозуміло, що саме треба повертати.

Поруч із Ванею сиділа жінка років п’ятдесяти. Вона була єдина, хто весь цей час майже не розмовляв. Просто слухала, іноді посміхалася й тримала на колінах невелику сумку. Ваня якийсь час вагався, а потім цікавість перемогла. — А ви за скільки прийшли? — В смислі? — Ну… скільки часу хочете повернути? — А. Десять років. — Ого. А шо було? — За мамою доглядала. Ваня спочатку подумав, що неправильно почув. — Десять років? — Дев’ять років і десять місяців, якщо точно. В неї після інсульту спочатку одна сторона погано працювала, потім уже майже не вставала. Останні роки взагалі постійний догляд був. — А ви… Ви жалкуєте? Жінка подивилася на нього так, ніби питання було дивне. — Та яке жалкую? Звичайно ні. Це ж мама. Навпаки, ми за ті роки ближчі стали, ніж за все життя до того. Вона багато мені розказала такого, чого я раніше навіть не знала. Про батька, про себе, про молодість. Останні роки важкі були, конечно. Але я б її нікуди не віддала. — Тоді нашо вам компенсація? — А мені цікаво, що вони скажуть. Ну от вони ж вирішують, втрачений час чи не втрачений. От я й хочу знати: десять років, коли я майже нікуди не їздила, кар’єру покинула, чоловік від мене пішов, бо не витримав, і все життя було навколо мами, — це втрачений час чи ні?

Ваня не знайшов, що відповісти. — Я сама не знаю, — продовжила вона. — Може, з одної сторони втрачений. А з другої — якби мені зараз сказали, що можна вернутися назад і ті десять років не проживати, я б не погодилась. — Так а що тоді повертати? Жінка посміхнулася. — От і я хочу спитати. Вони ж там цілісінька комісія.

Саме в цей момент двері кабінету №14 відчинилися. Вийшов чоловік років сорока, дуже блідий і якийсь розгублений. У руці він тримав кілька аркушів. Уся черга, яка ще секунду тому обговорювала чужі шлюби, літаки та пухові куртки, одразу замовкла й подивилася на нього. — Ну шо? — першою не витримала Тамара Іванівна. Чоловік подивився на папери, потім на людей. — Три роки погодили. У коридорі стало зовсім тихо. — І шо тепер? — спитав дід із Узина. Чоловік відкрив рот, ніби хотів щось пояснити, але передумав. — Тепер думаю, чи воно мені треба. Він пішов до сходів. Черга проводжала його поглядами. За дверима пролунав жіночий голос: — Наступний! Одночасно піднялися чотири людини. І все знову стало нормально.

Розділ 4. Первинна співбесіда

Іван зайшов до кабінету. В ньому було жарко. Не просто тепло, а саме по-державному жарко — так, щоб людина вже через п’ять хвилин почала шкодувати, що вдягнула штани. На стіні висів кондиціонер. Новий, білий, красивий. Під ним висіла маленька табличка: «Не вмикати без дозволу адміністрації». Судячи з температури, адміністрація дозволу не давала. Іван кивнув на кондиціонер і запитав: — А він не працює? Чоловік за столом навіть не підняв очей від монітора. — Працює. — А чого тоді не включений? — Начальство. — Чого? — Електроенергія. Іван почекав продовження, але його не було. — Економлять? — Ага. — А нахєра тоді його купили? Чоловік нарешті підняв голову. — Ви по часу? — По часу. — Сідайте.

На вигляд йому було років п’ятдесят п’ять, може, трохи більше. Сиве волосся, окуляри в тонкій оправі, біла сорочка з коротким рукавом і краватка, яка явно бачила кращі часи. На столі стояв старий монітор, принтер, біля якого стояли баночки з фарбою, приєднані туди вручну з метою економії, дві товсті папки, кружка з написом «Пивозавр» і маленький вентилятор, направлений прямо в обличчя чиновника. Іван подивився на вентилятор, потім знову на кондиціонер. — А вентилятор можна? — Це мій. — А. — З дому приніс. — Понятно.

Чоловік щось надрукував, клацнув мишкою і нарешті подивився на Івана уважніше. — Іван Сергійович? — Так. — Тридцять дев’ять років. Заявлений період — дванадцять років. Орієнтовно з двадцяти семи до тридцяти дев’яти. — Там десь плюс-мінус. — У нас «плюс-мінус» не передбачено. — Ну хай буде з двадцяти семи. — Чому? — Що чому? — Чому саме з двадцяти семи? Іван знизав плечима. — Ну… десь тоді все почало йти не туди. Чоловік набрав щось у комп’ютері. — «Почало йти не туди» — це не категорія. — А які у вас категорії?

Чиновник повернув до себе невелику пам’ятку й почав читати: — Неефективно використаний час. Безрезультатно використаний час. Частково результативний час. Час із відкладеним результатом. Час із побічним результатом. Час, втрачений через обставини, що не залежали від заявника. Час, втрачений через рішення самого заявника. Час, використання якого неможливо однозначно оцінити. Іван подивився на нього. — Останнє звучить як все моє життя.

Чоловік не посміхнувся. — Ім’я моє, до речі, Микола Петрович. Я буду проводити первинний аудит вашої заяви. Сьогодні ми нічого не повертаємо, не компенсуємо і не анулюємо. Ми просто визначимо, чи є підстави для повної перевірки. — А якщо є? — Тоді ваша справа переходить на другий етап. — А там? — Там уже працює комісія. — Скільки людей? — П’ять. Голова адміністрації навіть там є. — На одного мене? — На одну справу. — А шо вони роблять? Микола Петрович зняв окуляри, витер їх серветкою й відповів так, ніби пояснював це сьогодні вже разів двадцять: — Встановлюють, чи можна вважати заявлений вами період втраченим. — От я його вважаю втраченим. — Цього недостатньо. — А хто краще за мене знає? — Ви можете знати, як ви себе почували. Але ви не завжди можете об’єктивно оцінити наслідки. — Які ще наслідки? Микола Петрович знову надягнув окуляри. — От із цього й почнемо.

Він перегорнув кілька сторінок справи, але спершу затримався на одному періоді. — Тут треба уточнити. У ваші дванадцять років входить час після двадцять четвертого лютого двадцять другого. За бажанням ці роки можуть окремо розглядатися в категорії часу, втраченого через обставини, що не залежали від заявника. Війна, евакуація, перерви в роботі, повітряні тривоги, обмеження й так далі. Іван подивився на нього. — Нє. Ці не чіпайте. — Повністю виключаємо? — Да. — Причина? — Та просто не чіпайте. Микола Петрович на секунду підняв очі, потім мовчки поставив позначку. Це було перше питання за весь час, над яким Іван не думав ні секунди.

Микола Петрович відкрив наступний пункт. — Ви вказали три роки роботи в компанії «Божезбав». Причина — «робота не подобалась, перспектив не було, начальник мудак». Іван трохи випрямився. — Я так і написав? — Саме так. — Ну, в принципі, все правильно. — Чим завершився цей період? — Звільнився. — Що отримали за три роки? — Нічого. — Зарплату отримували? — Ну зарплату да. — Це вже не «нічого». — Так я не про гроші. — А про що? Іван задумався. — Про життя.

— Професійні навички отримали? — Якісь. — Досвід? — Ну. — З кимось познайомилися? — З купою людей. — З кимось із них спілкуєтесь досі? — З одним. — Ім’я? — Сергій. — Близький друг? — Ну… так. — Познайомилися саме там? — Так. Микола Петрович щось набрав. — Значить, три роки не можуть бути попередньо кваліфіковані як повністю безрезультатні. — Чого це? — Є щонайменше один довгостроковий соціальний результат. — Сергій? — Сергій. — Та ви прикалуєтесь. — Ні. — Я три роки ходив на роботу, яку ненавидів, заради того, щоб познайомитись із Сергієм? — Я такого не казав. — А звучить саме так. — Ви плутаєте причину і наслідок. Ми не оцінюємо, чи варто було вам там працювати. Ми оцінюємо, чи можна ці три роки вилучити без зміни наступних подій.

Іван кілька секунд мовчав. — В смислі «вилучити»? Микола Петрович подивився на нього поверх окулярів. — Ви читали правила? Іван згадав, як їбанув по галочці «ознайомлений». — Частково. — Сто сорок третю сторінку? — Я тільки до другої дійшов. — Там важливе. — А чого важливе на сто сорок третій? — Так структура документа побудована. — Генії.

— У разі позитивного рішення компенсація не означає, що вам просто подарують умовні три роки зверху. Спершу необхідно визначити причинно-наслідкові зв’язки заявленого періоду з подальшим життям. Наприклад, ви хочете анулювати три роки роботи. Але саме там познайомилися із Сергієм. Сергій через два роки познайомив вас із людиною, через яку ви отримали наступну роботу. — Віталік? — У справі зазначено Віталій Олександрович. — А ви звідки це знаєте? — Дані підтягнулися під час первинного аналізу. — Які дані? — Доступні. — Це звучить стрьомно. — Можемо не продовжувати. — Нє, продовжуйте.

— Якщо немає Сергія, можливо, немає знайомства з Віталієм. Якщо немає Віталія — можливо, немає наступної роботи. А вже на наступній роботі ви познайомилися з Оленою Вікторівною. Іван помітно скривився. — Її можна прибрати. — Так не працює. — А жаль. Микола Петрович прокрутив сторінку. — Стосунки тривали два роки і чотири місяці? — Да. — Ви вважаєте цей період повністю втраченим? — Абсолютно. — Подорожували разом? — Так. — В Італії вперше були саме з нею? — Так. — Після розриву змінили місце проживання? — Так. — Почали ходити в спортзал? — Три місяці ходив. — Все одно результат. — Три місяці спортзалу за два роки стосунків? — Я не встановлюю коефіцієнт вигідності.

Іван почав нервово посміхатися. — Так у вас виходить, що взагалі нічого не можна визнати втраченим. Якщо мене десять років хтось бив палкою, я ж теж якийсь досвід отримав. — Залежить від обставин. — Який? — Наприклад, навчилися ухилятися. Іван подивився на нього. — Ви зараз серйозно? — Не зовсім. Це був перший раз, коли Микола Петрович посміхнувся. Іван теж усміхнувся. — Уже легше.

Микола Петрович відкрив наступний пункт. — Ось у вас є один рік, який ви визначили як «повна бездіяльність після звільнення». — О, от його сто процентів забирайте. Там взагалі нічого не було. — Що робили? — Нічого. — Взагалі? — Спав. Їв. Дивився серіали. Бухав трохи. Ну, не прямо бухав-бухав. Просто часто. — Працювали? — Ні. — Навчались? — Ні. — Нові стосунки? — Ні. — Хобі? — Ні. — У серпні ви відмовились від пропозиції переїхати до Польщі. Іван згадав. — А. Ну да. — Якби поїхали, могли б залишитися? — Може. — Тобто цей рік містить рішення, яке суттєво вплинуло на подальшу траєкторію. — Та я ж нічого не зробив. — Саме так. — І? — Бездіяльність теж може бути дією. — Це вже якась філософія. — Ні. Це пункт 7.4 Порядку. Іван засміявся. — Блядь, у вас навіть філософія по пунктах. — Так простіше працювати.

Микола Петрович ще хвилин п’ять переглядав записи й ставив уточнювальні питання. Нарешті зняв окуляри й відкинувся на спинку стільця. — Попередньо підстави для повного аудиту є. — Це добре чи погано? — Ні те, ні інше. — Скільки в мене реально можуть визнати втраченими? — Зараз сказати неможливо. — Ну приблизно? — З урахуванням уже виключеного воєнного періоду й очевидних наслідків — приблизно чотири роки. — Чотири? — Плюс-мінус. — Ви ж казали, що в вас «плюс-мінус» не передбачено. — Не умнічай. — А інші? — Мали наслідки. — Так усе має наслідки. Микола Петрович подивився на нього кілька секунд. — От саме це комісія й буде з’ясовувати.

Принтер загудів і почав повільно випльовувати аркуші. Іван дивився, як із нього виходить його життя, надруковане чорним шрифтом на звичайному офісному папері. Микола Петрович склав аркуші докупи й простягнув йому. — Ось направлення на повний аудит. Наступний прийом — через два тижні. — А там уже можуть повернути? — Ні. — А коли можуть? — Після рішення комісії, погодження наслідків і вашої письмової згоди. — Яких наслідків? Микола Петрович уже дивився в монітор, ніби розмова була закінчена. — Усіх.

Іван встав, але біля дверей зупинився. — Микола Петрович, а у вас багато людей реально погоджуються? Не на аудит. Уже в кінці, коли їм реально кажуть, що можна повернути час. Чиновник задумався. — Менше, ніж приходить сюди. — Чого? — Бо люди зазвичай хочуть повернути час, але не хочуть повертати те, що за цей час сталося.

Іван уже взявся за ручку дверей, але повернувся. — А ви самі подавали? Микола Петрович подивився на нього поверх окулярів. — Подавав. — Скільки? — Двадцять три роки. — Ніхуя собі. І що? — Відмовили. — Чого? Чиновник перевів погляд на кружку «Пивозавр». — У той період у мене донька народилася. — І через одну подію двадцять три роки не можна повернути? — Я приблизно те саме сказав. — І зараз як думаєте? Правильно відмовили? Микола Петрович ледь помітно знизав плечима. — Досі не знаю.

— Двері прикрийте, будь ласка, — додав він. — З вікна тягне.

Розділ 5. Повернуті

Весь період між співбесідами Іван провів у Telegram-чатах та на форумах, де люди ділились своїми враженнями від повернення часу. Їх так і називали — повернуті. Половина повідомлень становила класичне інтернет-безумство: «Моєму сусіду повернули 17 років, і він тепер молодший за сина», «Це все Сорос і Білл Гейтс», «Час забирають у пенсіонерів і віддають депутатам», «Моя кума працює в міністерстві й казала, що насправді ніякого часу не повертають, а просто міняють дату народження в реєстрі». Особливо активні користувачі сперечались, чи зменшується людина фізично разом із віком і чи можна повернути час, прожитий до отримання ідентифікаційного коду.

Втім серед усього цього Іван знайшов Микиту. Той писав рідко, не сперечався з конспірологами й не намагався нікому нічого довести. Просто під одним із повідомлень коротко написав: «Повернув 8 років. Не слухайте долбоєбів. Все працює». Іван написав йому в особисті: «Добрий день. Побачив ваш коментар у групі. Я зараз проходжу аудит. Можна пару питань?» Відповідь прийшла хвилин через десять: «Можна. Але якщо ти журналіст — іди нахуй». Іван відповів, що не журналіст, після чого Микита скинув номер телефону й запропонував зустрітись наступного дня в кафе на Лівому березі.

Вживу Микита виглядав років на сорок чотири-п’ять, хоча Іван знав, що тому п’ятдесят два. Ніякої містики — просто нормальний підтягнутий мужик, майже без сивини, з хорошою шкірою і такою кількістю енергії, яка Івана трохи дратувала ще до того, як вони замовили каву. — Тобі реально п’ятдесят два? — По паспорту тепер сорок чотири. — А організму? — Тоже. Аналізи, серце, суглоби — все приблизно на сорок чотири. В мене до цього коліно постійно нило, зараз взагалі забув про нього. — Зуби назад виросли? — Хулі зуби, зуби вставить можна. — І то правда. Волосся? — Тоже нє. — А жаль. — Я їм теж казав.

Микита повернув період із тридцяти шести до сорока чотирьох років. Саме тоді прогорів його перший бізнес, він заліз у борги, почав багато пити, розлучився, кілька років перебивався випадковими заробітками й, за його словами, «жив як хуй знає хто». Комісія спочатку погодила трохи більше п’яти років, потім після апеляції — сім, а остаточно вийшло вісім років і три місяці. Микита від трьох місяців відмовився, бо система попередила про якісь додаткові наслідки, і він вирішив не жаднічати.

— І що, просто бах — і тобі сорок чотири? — питав Іван. — Ну не прямо бах. Там процедура десь години чотири. Спочатку підписуєш остаточну згоду, потім медики, потім якась хуйня з апаратурою. Я половини не зрозумів. Заснув. Проснувся — все болить, голова тріщить. На ранок дивлюсь у зеркало — морда моя, але років вісім як будто хтось стер. — А в голові? — Все пам’ятаю. — То вони ж не зникли. Микита знизав плечима. — Для мене — ні. Для світу місцями так.

Після компенсації якісь люди зникли з телефонної книги. Частина фотографій у хмарі стала іншою. У квартирі виявилася інша пральна машина. Пес, якого Микита пам’ятав як Бруно, тепер звався Річі, бо старе ім’я придумала дівчина, з якою в новій версії життя він ніколи не зустрічався. — І пес реально на Бруно не реагує? — Взагалі. Перший тиждень думав, що він мене тролить. — А тебе пам’ятає? — Мене да. Я його в будь-якому варіанті забрав із притулку. Просто на два місяці пізніше. — Це якась хуйня. — Я ж казав, працює.

Одного свого друга, Сашка, Микита колись познайомив із майбутньою дружиною. Після компенсації ця зустріч не відбулася. Тепер Сашко жив у Черкасах, був одружений з іншою, а та жінка теж мала зовсім інше життя. Обидва були цілком задоволені. — І яка версія правильна? — запитав Іван. Микита подивився на нього. — От у тому і прикол. Обидві.

Далі Микита знову говорив про приємне: біг, нові стосунки, здорові коліна, відчуття, що попереду раптом з’явилось ще вісім років. Все це звучало переконливо, поки Іван не помітив, що той постійно дивиться на телефон. — Чекаєш когось? — Та нє. Через хвилину знову подивився. — Ну явно чекаєш.

Микита усміхнувся, але вже без попередньої впевненості. — Є один чувак. Денис. Я його років п’ятнадцять тому біля Житомира побачив після аварії. Я швидку викликав, знак поставив, сидів із ним, поки вони їхали. Потім він мене знайшов через Facebook. Нічого особливого. Раз на рік писав на день народження. — І? — Після повернення часу ми не знайомі. — Він загинув? — Та живий він. Я спеціально знайшов. Живе у Львові, двоє дітей, працює в якійсь логістиці. Все нормально. — Тоді в чому проблема?

Микита покрутив телефон у руці. — Щороку писав. Дванадцять років підряд. Приблизно одне й те саме: «З днем народження, друже. Досі пам’ятаю той день. Дякую, що тоді не проїхав повз». Я навіть іноді не відповідав. Заїбувало трохи. — А тепер? — А тепер не пише. — Бо не знає тебе. — Ну.

— І ти через це жалкуєш? — запитав Іван. — Та ні, — відповів Микита занадто швидко. — Ну… не знаю. Це ж смішно. Вісім років отримав. Реально вісім. Я можу ще раз бізнес нормально зробити. Подорожувати. Спорт. Все. А я іноді сижу і думаю про якесь повідомлення, яке мене раніше навіть бісило.

Іван деякий час крутив чашку в руках. — А якби зараз можна було все назад повернути? Щоб тобі знову було п’ятдесят два і все стало як раніше? Микита задумався. Уперше за всю зустріч він не мав готової відповіді. — Нє. Іван кивнув. — Значить, правильно зробив. Микита подивився на нього. — Я цього не сказав.

Перед тим як розійтися, Микита записав Івану свій номер і сказав дзвонити, якщо після аудиту виникнуть питання. На виході Іван озирнувся. Микита залишився сидіти за столиком. Перед ним стояла порожня чашка, а в руці знову був телефон. Було близько другої дня. До його дня народження залишалося ще чотири місяці.

Розділ 6. Аудит

Через два тижні Іван знову прийшов до Дарницької РДА. Цього разу його більше цікавило не те, скільки років йому погодять, а що саме разом із ними зникне. Після розмови з Микитою чотири роки молодості вже не здавалися абстрактною премією, яку держава може видати за правильно заповнену заяву.

Івана направили на третій поверх у кабінет №307, де на дверях висіла табличка: «Комісія з оцінки причинно-наслідкових зв’язків індивідуального часового ресурсу». Назва займала три рядки й виглядала так, ніби її спеціально придумували люди, яким платили за кількість слів. Усередині стояв довгий стіл, за яким сиділо п’ятеро людей. Посередині — Вадим Олексійович, голова комісії, чоловік років шістдесяти з таким виразом обличчя, ніби за останні тридцять років він не почув жодної нової людської помилки. Праворуч — молода жінка в окулярах із ноутбуком і товстий чоловік у сорочці, по зовнішньому вигляду якого можна було беззаперечно встановити, що вчора він мав контакт з алкоголем. Ліворуч — жінка років п’ятдесяти з трьома різнокольоровими маркерами й худий Олександр Олегович, який одразу після появи Івана запитав: — Можна я швидко покурю, поки не почали? — Ви вже курили, — відповів Вадим Олексійович. — То було сім хвилин тому. — Сідайте, Олександре Олеговичу. — Та я ж швидко. — Сідайте.

На великому моніторі з’явилася горизонтальна лінія життя Івана, вкрита кольоровими точками та стрілками. Виглядало це як схема лондонського метро, яку малювала людина після нервового зриву. Зелені зв’язки означали прямі позитивні наслідки, червоні — негативні, жовті — нейтральні або спірні, сірі — невстановлені.

Три роки в «Божезбаві» повторно детально не розбирали. Комісія лише показала, наскільки далеко пішли вже встановлені зв’язки: Сергій, Віталік, наступна робота, Олена, переїзд, сусід Володя, машина, страховий випадок, страховий агент Максим, який через два роки привів клієнта на сто сімдесят тисяч гривень. Іван дивився на павутину стрілок. — Ви можете з будь-якої події таку хуйню намалювати. Я одного разу в сьомому класі не пішов у школу, бо живіт болів. Може, через це теж щось сталося. — Можливо, — відповів Вадим Олексійович. — Але ви не заявляли сьомий клас до компенсації. — Добре. Сергія не чіпаємо. До знайомства із Сергієм залишався рік, два місяці й дев’ятнадцять днів, які комісія погодилася розглядати окремо.

Олену теж довго не мусолили. Комісія лише нагадала, що з нею пов’язані переїзд, медичне обстеження й одна сварка, через яку Іван не поїхав із друзями у відпустку, де Сергій потрапив у серйозну ДТП. Чи був би Іван у машині — ніхто не знав. — Ви хочете мені залишити два роки поганих стосунків, бо я, може, не розбився десь під Одесою? — Ми нічого не хочемо залишити. Ми повідомляємо про ризик. Іван подивився на схему. — Нє. Олену поки залиште. Блядь, давайте далі.

Посеред обговорення світло згасло. Монітор почорнів, ноутбук жінки в окулярах перейшов на батарею, а кондиціонер, який і так не працював, здається, єдиний у кімнаті не помітив жодної різниці. Ніхто особливо не здивувався. Жінка з маркерами мовчки увімкнула ліхтарик на телефоні, Вадим Олексійович дістав із папки роздруковану копію справи й продовжив із того самого місця. — Часто так? — запитав Іван. — Буває, — відповів голова комісії. — Так, де ми зупинилися? Світло повернулося хвилин через сім. Ніхто цього навіть не прокоментував.

Найлегшим мав бути рік після звільнення — весна 2021-го до початку 2022-го. На схемі цей шматок справді був майже порожнім. — Ну? Оце ж чистий проєб. Навіть у вас стрілок нема. Вадим Олексійович переглянув папери. — Майже. У цей період ви п’ятдесят сім разів їздили в Білу Церкву. — І шо? — Причину пам’ятаєте? Іван не одразу відповів. — До батька.

Батько Івана тоді вже погано почувався. Не лежав, не потребував постійного догляду, просто постарів якось дуже швидко. Іван саме звільнився, роботи не мав і тому почав їздити до нього по одному-два рази на тиждень, а інколи й частіше. Допомагав по господарству, привозив продукти, іноді вони просто сиділи на кухні, дивилися телевізор і сперечалися про політику. Тоді Івану здавалося, що часу в них ще дохуя. Через сім місяців батька не стало. — І якщо забрати цей рік? — Частина поїздок не відбудеться. — Скільки? — Попередня модель — від двадцяти двох до тридцяти дев’яти зустрічей.

Іван згадав один вечір. Батько смажив картоплю, хоча лікар забороняв йому жирне. Іван сказав, що він дебіл і хоче здохнути раніше. Батько відповів: «Все одно раніше тебе». Потім вони обоє сміялися. Про що говорили далі, Іван не пам’ятав. — Нє. Цей рік не трогайте. — Повністю виключаємо? — Повністю. — Можна залишити тільки встановлені дні зустрічей. — Нє. Я сказав повністю. Жінка з маркерами перекреслила цілий шматок схеми.

Далі справа пішла швидше. Сім місяців підготовки до бізнесу, який так і не відкрився, комісія майже повністю погодила — за винятком останніх дев’яти днів. — А там що? — На восьмий день ви познайомили Сергія з його нинішньою дружиною. — Та блядь. — Саме так зазначено у справі. Один конкретний день вилучили через пораненого кота, якого Іван підібрав із вулиці й відвіз до ветеринарної клініки. Згідно з висновком комісії, ненастання цієї події створювало «невизначений ризик для подальшого існування тварини». — Ви серйозно зараз один день мого життя залишаєте через чужого кота? — Так. — Він хоч живий? — Станом на останні доступні дані — так. — Ну добре. Хай живе.

Приблизно через дві години Вадим Олексійович оголосив перерву. Олександр Олегович зник із кабінету ще до того, як слово «перерва» прозвучало до кінця. Іван сидів у коридорі з гидкою кавою з автомата і думав, що місяць тому хотів забрати дванадцять років одним шматком. Просто «дванадцять років нахуй». Тепер усередині цього шматка лежали Сергій, батько, якийсь кіт, страховий агент Максим, аварія, якої могло не статися, і десятки людей, які навіть не знали, що п’ятеро чиновників у Дарницькій РДА вирішують, чи залишаться вони у минулому Івана.

Після перерви комісія сперечалася вже між собою. В якийсь момент товстий чоловік і жінка з маркерами хвилин десять розбирали три місяці його безробіття. Він доводив, що значущих результатів там немає. Вона наполягала, що саме тоді Іван почав більше спілкуватися із сестрою. — Наскільки більше? — На сорок три відсотки частіше. — А як ви це, блядь, порахували? — Кількість дзвінків і повідомлень. — Залиште сестру. — Три місяці? — Да. Товстий чоловік зітхнув так, ніби Іван особисто позбавив його трьох місяців бюджетних коштів.

Близько п’ятої Вадим Олексійович закрив папку. — Комісії необхідно узгодити остаточний розрахунок. Почекайте в коридорі. — Довго? — Хвилин двадцять. — Це по-вашому чи реально? Голова комісії вперше посміхнувся. — Реально хвилин сорок.

Вийшло п’ятдесят три.

Коли Івана знову запросили, Вадим Олексійович зачитав: — За результатами повного аудиту критеріям безрезультатно використаного часу, який може бути компенсований із допустимим рівнем причинно-наслідкових змін, відповідає період загальною тривалістю чотири роки, два місяці й одинадцять днів. — А чого одинадцять? — Попередньо було дванадцять. Але дванадцятий день виключили. — Шо там сталося? — Ви того дня подзвонили Сергію. Він збирався сідати за кермо після дня народження. Ви переконали його викликати таксі. — І? — Нічого. Він викликав таксі. — А якби не викликав? — Не знаємо. Іван потер обличчя руками. — Блядь, Сергій мені вже четвертий рік життя ламає.

Вадим Олексійович простягнув Івану товсту папку. — Що це? — Перелік встановлених прямих і непрямих наслідків компенсації погодженого періоду. Іван відкрив. Сторінка 1 із 137. — Сто тридцять сім сторінок? — Так. — Ви за чотири роки сто тридцять сім сторінок написали? — Не ми. Система.

Іван перегорнув кілька аркушів. Прізвища. Дати. Події. Майнові права. Люди, яких він пам’ятав. Люди, яких не пам’ятав взагалі. Біля кожного пункту стояла категорія: «зникнення», «зміна», «імовірна зміна», «невизначений наслідок». — І це все пропаде? — Ні. Частина пропаде. Частина зміниться. Частина, можливо, залишиться без змін. — А яка саме? — Для цього вам і дається строк на ознайомлення. — Скільки? — Тридцять днів.

Іван закрив папку. Перед ним лежали чотири роки, два місяці й одинадцять днів молодості. І сто тридцять сім сторінок того, що за них треба було заплатити.

Розділ 7. 137 сторінок

Увечері Іван поклав папку на кухонний стіл, відкрив пиво і хвилин десять просто дивився на неї. Сто тридцять сім сторінок. Чотири роки, два місяці й одинадцять днів його життя вмістилися у звичайну картонну папку з синьою зав’язкою. Виходило приблизно по одній сторінці на одинадцять днів. Іван навіть подумав, що держава могла б бути трохи економнішою з папером, але потім згадав кондиціонер у кабінеті Миколи Петровича і зрозумів, що економія в державних установах працювала за якимись складнішими законами.

На першій сторінці великими літерами було написано: «ПЕРЕЛІК ПРОГНОЗОВАНИХ ПРЯМИХ ТА ОПОСЕРЕДКОВАНИХ НАСЛІДКІВ ЧАСОВОЇ КОМПЕНСАЦІЇ». Нижче дрібнішим шрифтом уточнювалося, що перелік «не є вичерпним», «має імовірнісний характер» і що «орган компенсації не несе відповідальності за наслідки, встановлення яких було об’єктивно неможливим на момент здійснення аудиту». Іван перечитав останню фразу двічі. — Красавчики. Тобто якщо ви проєбались, то це теж мій ризик.

На другій сторінці була легенда: червоний квадрат — гарантоване зникнення, жовтий — імовірна зміна, сірий — невизначений наслідок, зелений — наслідок, що зберігається незалежно від компенсації. Іван приніс ручку і вирішив читати все від початку. Біля того, що йому було абсолютно байдуже втратити, ставити плюс. Біля того, що треба подумати, — знак питання. Біля того, що чіпати не можна, — великий мінус.

Перші сторінок десять ішли чудово. «Припинення права користування дисконтною карткою мережі АЗС». Плюс. «Імовірна зміна моделі мобільного телефону, придбаного 12.04.2018». Плюс. «Ненастання знайомства з громадянином Коваленком Артемом Олеговичем». Іван хвилину думав, хто це взагалі такий, потім погуглив ім’я в контактах і нічого не знайшов. Плюс. «Зміна обставин придбання зимової куртки темно-синього кольору». — Ви й куртку порахували? — здивувався він і теж поставив плюс. Особливо сподобався пункт про «можливу зміну звичного маршруту від місця проживання до супермаркету в період з березня по серпень 2019 року». Іван навіть трохи образився, що чотири роки його молодості коштували в тому числі іншого маршруту до «Сільпо».

Далі почалися люди. Деяких він пам’ятав добре, інших ледве. Одна дівчина, з якою він двічі ходив на побачення. Колишній колега, котрий після звільнення ще кілька років вітав його з Новим роком картинкою з ялинкою. Майстер, який міняв сантехніку. Якийсь Роман Вікторович, із яким Іван, за даними системи, мав сімнадцять телефонних розмов протягом двох місяців. Іван довго намагався пригадати його, а потім зрозумів, що це був рієлтор. — Забирайте Романа Вікторовича, — сказав він і поставив плюс.

На двадцять третій сторінці з’явилася перша складність: «Імовірне ненастання працевлаштування громадянки Марченко Анастасії Ігорівни до ТОВ “Лайт Груп” у травні 2020 року». Іван пам’ятав Настю. Вона якось поскаржилась, що шукає роботу, а він просто скинув її резюме знайомому. Після цього вона пропрацювала в тій компанії років три. Іван відкрив її Instagram. Настя тепер жила у Варшаві, була заміжня і продавала через інтернет якусь косметику. Яким чином робота у «Лайт Груп» привела її до Варшави й косметики, Іван поняття не мав. У документі стояло: «Подальші наслідки — невизначені». Він поставив знак питання.

До сорокової сторінки плюсів було значно більше, ніж мінусів. Це його заспокоювало. Чотири роки все ще виглядали вигідною угодою. Деякі наслідки навіть здавалися бонусом. Один штраф за перевищення швидкості зникав повністю. Якась невдала покупка криптовалюти теж не відбувалася. У двох випадках він узагалі отримував назад гроші, які колись позичив людям і більше не побачив. Щоправда, біля одного боргу система попереджала про «ризик ненастання подальшого примирення сторін», але Іван навіть не пам’ятав, що з тим чоловіком сварився, тому вирішив, що переживе.

На п’ятдесят другій сторінці був Сергій. Знову. Цього разу не саме знайомство, а якісь окремі події: спільна поїздка, день народження, допомога з ремонтом, кілька робочих контактів. Іван взяв телефон і набрав Сергія. — Алло. — Ти зайнятий? — А шо? — Та питання одне дебільне. — Ти грошей хочеш? — Нє. — Тоді питай. — Пам’ятаєш, ми в дев’ятнадцятому в Чернігів їздили? — Куди? — В Чернігів. — Я з тобою? — Ну да. — Не пам’ятаю.

Іван подивився на документ. — Тут написано, що їздили. — Де «тут»? — Та неважно. Подумай. Після кількох секунд мовчання Сергій згадав якесь весілля якогось Жені, але ні Іван, ні він уже не пам’ятали, хто такий Женя і навіщо вони туди їздили. — Серий, дуже допоміг. — Обращайся. Іван уже хотів класти слухавку, але Сергій спитав: — Ти реально вирішив собі роки вернуть? — Поки не знаю. — А мене не видалить? — Уже спас тебе. — Красавчик. — Тільки один день прийшлось залишити. — Один день за мене? Нормально. Я думав, дорожче стою. — Я тоже.

Ближче до опівночі пиво закінчилось, попільничка наповнилась, а Іван дочитав до вісімдесят четвертої сторінки. Там ішов розділ «Цифрові та матеріальні наслідки». Фотографії, листування, файли, акаунти, покупки, документи. «Фотографія IMG_4821» — зникне. «Відеофайл VID_1093» — імовірно зникне. «Листування з користувачем @kristina_1989» — буде відсутнє. Іван відкрив Telegram, знайшов Крістіну, подивився на старе листування і через хвилину зрозумів, чому воно може зникнути без жодної шкоди для людства.

Потім натрапив на пункт: «Відеофайл VID_20180421_193412.mp4. Імовірність ненастання створення цифрового матеріалу — 97,4%. Значущість для подальших причинно-наслідкових зв’язків: низька». Іван уже автоматично хотів поставити плюс, але дата здалася знайомою. Він відкрив Google Photos, ввів 21 квітня 2018 року й почав гортати. Шашлик. Стіл. Якась пляшка. Сергій у дурній кепці. Ще шашлик. Потім відео тривалістю сорок сім секунд.

Камера спочатку знімала стіл, потім чиїсь ноги, потім різко піднялася. У кадрі сидів його батько. Ще зовсім нормальний, здоровий, у старій синій футболці, яку носив на дачі років десять. Він щось розповідав Сергію про те, як у дев’яностих намагався сам полагодити карбюратор і після цього машина завелась заднім ходом. Історія була дурна й явно перебільшена. За кадром молодший Іван сміявся і казав: — Батя, ну харош піздіти, не може машина завестись заднім ходом. Батько відповідав: — У тебе не може. А в мене могла. Потім хтось закрив камеру пальцем і відео закінчилося.

Іван подивився його ще раз. Потім третій. Нічого важливого там не було. Батько не говорив останніх слів. Не давав життєвих порад. Не казав, що любить сина. Просто сидів п’яний на дачі й брехав про стару машину.

У документі напроти цього відео стояло: «Значущість: низька».

— Хуй ви вгадали, — сказав Іван.

Він узяв ручку й поставив великий мінус.

Після цього документ уже сприймався інакше. Тепер біля кожного безглуздого пункту Іван зупинявся хоча б на кілька секунд. «Зникнення фотографії». А що на ній? «Ненастання телефонної розмови». З ким? «Імовірна зміна маршруту». А куди він тоді їхав? Ще годину тому він ставив плюси майже не думаючи. Тепер відкривав старі фото, листування, контакти, шукав людей у Facebook і намагався згадати, чому вони взагалі колись опинились у його житті.

На дев’яносто сьомій сторінці був чоловік на ім’я Павло Левченко. Наслідок: «Імовірне ненастання знайомства. Подальший вплив — низький». Іван Павла пам’ятав погано. Колись разом працювали над якимось проєктом. Відкрив переписку. Останнє повідомлення від Павла було чотири роки тому: «Ваня, дякую, що тоді порекомендував. Реально виручив». Іван навіть не пам’ятав, кого і куди рекомендував. Поставив знак питання.

На сто третій — ресторан, який у новій версії життя він ніколи не відвідає. На сто п’ятій — годинник, якого ніколи не купить. На сто сьомій — сварка, якої ніколи не буде. Тут Іван затримався. Він увесь цей час думав про те, що втратить хороше. Але разом із роками мали зникнути й погані речі. Сварки. Борги. Безсонні ночі. Сором за якісь вчинки. Ранки після алкоголю, коли хотілося не вставати з ліжка. Люди, яких він радий був би ніколи не бачити. Якась частина списку була не ціною, а нагородою.

На сто одинадцятій сторінці він побачив Олену. «Імовірна зміна емоційного досвіду, пов’язаного із завершенням стосунків». — О, оце забирайте повністю, — сказав Іван. А потім прочитав нижче: «Можлива зміна критеріїв подальшого вибору партнерів». Він засміявся. — А вони в мене, походу, і так не дуже працюють. Поставив плюс.

О третій ночі залишалося двадцять сторінок. Іван уже майже нічого не розумів. Перед ним лежала вся кухня в паперах. Частина сторінок була загнута, на інших стояли плюси, мінуси, знаки питання, кружечки й якісь коментарі, які він сам уже не міг розібрати. На одній сторінці було написано просто: «хз». На іншій — «спитати Серого». Ще на одній — «не чіпати!!!», хоча через пів години він уже не пам’ятав, чому саме.

Наступного ранку Іван зателефонував Миколі Петровичу. — А можна окремі дні з компенсації виключати? — Можна. — А якщо багато? — Можна багато. — А окремі години? На тому кінці настала пауза. — Теоретично можна. — А хвилини? — Іване Сергійовичу. — Шо? — Ви до сто тридцять сьомої сторінки вже дочитали? — Майже. — Дочитайте. — А що там? — Дочитайте. І поклав слухавку. — От же ж сука, — без злості сказав Іван.

На сто тридцять сьомій сторінці майже нічого не було. Лише кілька абзаців стандартного тексту: «Заявник має право погодитися на компенсацію всього визначеного строку, його частини або відмовитися від компенсації повністю. Виключення окремих періодів здійснюється за заявою особи з подальшим автоматичним перерахунком причинно-наслідкових зв’язків». Нижче жирним: «Звертаємо увагу: кожна зміна погодженого періоду може створити нові наслідки, які не містяться в цьому переліку. Остаточний перелік формується після визначення заявником бажаного строку компенсації».

Іван перечитав. Потім ще раз. — Тобто якщо я щось залишу, ви мені ще одну таку хуйню надрукуєте? Ніхто не відповів.

Він відкрив у телефоні відео з батьком. — У тебе не може. А в мене могла, — знову сказав батько з екрана.

Іван усміхнувся.

Потім подивився на папку.

Розділ 8. Відмова

Тридцять днів на прийняття рішення Івану не знадобилися. Але й наступного ранку він нікуди не побіг. Перший тиждень папка лежала на кухонному столі. Потім він переклав її на підвіконня, бо заважала їсти. Ще через кілька днів — на стілець. Там вона й залишилася. Час від часу Іван відкривав її навмання, читав один-два пункти й закривав. Перші дні ще намагався скласти ідеальний варіант: оцей місяць повернути, оцей залишити, звідси забрати три тижні, але обов’язково зберегти четвер. Потім зрозумів, що займається рівно тим самим, чим займався все життя: відкладає рішення, поки не з’явиться варіант без ризику. Варіант без ризику не з’явився.

На двадцять третій день Іван зателефонував у Відділ і записався на остаточну співбесіду. Цього разу його прийняли майже вчасно. Микола Петрович сидів у тому самому кабінеті. Кондиціонер усе ще висів на стіні й усе ще не працював, хоча надворі вже було значно прохолодніше. Маленький вентилятор зник. — Зламався? — запитав Іван, киваючи на порожнє місце. — Син забрав. — А кондиціонер? — Начальство ще не дозволило. — Стабільність. — У державній службі це важливо.

Микола Петрович відкрив його справу. — Рішення прийняли? — Начебто. — «Начебто» нам не підійде. — Я знаю. У вас такого нема в класифікаторі. — Уже навчилися. — За місяць можна багато чого вивчити. Чиновник подивився на нього поверх окулярів. — Чотири роки, два місяці й одинадцять днів залишаємо повністю? — Ні. — Тоді який період бажаєте виключити? — Весь.

Микола Петрович не одразу почав друкувати. — Весь із компенсації? — Ага. — Тобто відмовляєтесь? — Виходить, що так. — Причина? Іван знизав плечима. — А обов’язково? — Для форми. — Напишіть… «Не зміг визначити період, наслідками якого готовий пожертвувати». Микола Петрович надрукував. — Непогано. — А що люди зазвичай пишуть? — «Сімейні обставини». — Серйозно? — Це універсальна причина. Підходить майже до всього: звільнення, відпустка, кредит, розлучення, відмова від повернення молодості.

— А ви що писали? — запитав Іван. — Коли двадцять три роки хотіли повернути. Микола Петрович кілька секунд мовчав, потім відкинувся на спинку стільця. — «Період не відповідає очікуваному результату життя». — І відмовили через доньку? — Через неї в тому числі. — А ви б зараз погодились, якби дали? Микола Петрович усміхнувся. — Ви ж розумієте, що я тут працюю. Мені за особисті консультації не доплачують. — Та просто цікаво. — Не знаю. — За стільки років не вирішили? — Ні. — А мені дали тридцять днів. — У вас простіша справа.

Іван засміявся. Микола Петрович роздрукував два аркуші й поклав перед ним. Заява про добровільну відмову від часової компенсації. Нижче було написано, що після підписання справа закривається, а всі встановлені під час аудиту причинно-наслідкові зв’язки залишаються без змін. Ще нижче — що повторне звернення допускається не раніше ніж через три роки. — А чого через три? — Щоб люди не бігали сюди кожного разу після невдалого шлюбу. — Логічно. — Насправді навантаження велике. Але офіційна причина красивіша.

Микола Петрович простягнув ручку. Іван узяв її, але підписувати не поспішав. Перед очима чомусь знову з’явився Микита. Сорок чотири замість п’ятдесяти двох. Здорові коліна. Нове життя. Вісім років. Це було багато. Чотири роки теж були багато. У сорок три йому могло б знову бути тридцять дев’ять. У сорок сім — сорок три. Чотири додаткові весни, літа, дні народження. Чотири роки, за які можна було щось зробити правильно.

— Якщо зараз не підпишу, скільки ще є? — запитав він. — Сім днів. — А потім? — Справа закриється автоматично. — І нічого не треба робити? — Нічого. Іван поклав ручку. — О, так це взагалі мій варіант. — Можете просто піти. — А ви не образитесь? — Я переживу.

Іван уже встав, але потім знову сів. — Нє. Давайте підпишу. — Навіщо, якщо результат той самий? Іван подумав. — Хочу хоч один раз не чекати, поки рішення за мене прийме строк.

Микола Петрович нічого не відповів. Іван підписав обидва аркуші. Один залишився у справі, другий чиновник віддав йому. Потім клацнув мишкою. — Все. — І все? — А що ви очікували? — Не знаю. Щоб годинник десь зупинився. — Годинник у нас у коридорі вже два роки стоїть. Батарейку не міняють.

Іван засміявся. — Микола Петрович, а от скажіть. Виходить, я місяць потратив на те, щоб зрозуміти, що нічого повертати не буду? — Виходить. — То цей місяць тепер теж втрачений? Микола Петрович подивився на нього. — Через три роки приходьте. Комісія розбереться.

На цьому вони попрощалися.

На вулиці було близько третьої години дня. Іван мав повернутися на роботу. Формально він відпросився тільки до обіду, і телефон уже показував три пропущені дзвінки від колеги. Він дістав його, подивився на екран і вперше за довгий час не відчув бажання негайно придумати нормальне пояснення, де був і чому затримався. Написав: «Сьогодні вже не буду. Завтра дороблю». Відправив. За хвилину прийшла відповідь: «Ок». Іван навіть трохи образився. Він очікував хоча б якихось наслідків.

Додому теж не хотілося. Погода була хороша, тому він просто пішов кудись без конкретної мети. Через кілька кварталів побачив невелике кафе, сів на літній терасі й замовив каву. Автоматично дістав телефон. Facebook. Telegram. Новини. Потім згадав, як місяць тому сидів у квартирі перед телевізором і не міг пригадати, що дивився останні три години. Заблокував телефон і поклав на стіл.

Хвилин через двадцять подзвонив Сергій. — Ти де? — На Лівому. — Шо робиш? Іван подивився на чашку. — Нічого. — Понятно. Я рядом. Під’їхати? — Давай.

Сергій приїхав хвилин через сорок. Замовив каву, потім їжу, потім вони чомусь вирішили взяти ще по пиву. Говорили про роботу, машини, якогось спільного знайомого, який утретє розлучався і цього разу клявся, що «точно останній». Сергій хвилин десять розповідав історію про сусіда, який купив дорогий робот-пилосос, а тепер щовечора сам прибирає перед ним квартиру, щоб той ніде не застряг. Ніякого сенсу в цій розмові не було.

Близько сьомої Сергій подивився на годинник. — Блядь. Ми вже четверту годину тут сидимо. — Ага. — Весь день проїбали. Іван подивився на нього. — Може. — Шо може? — Проїбали. Сергій знизав плечима. — Ну і хуй з ним.

Іван усміхнувся.

Телефон завібрував на столі. Прийшло повідомлення з державного порталу: «Справу №ВЧ-184731 закрито за заявою особи. Часову компенсацію не здійснено».

Іван прочитав і заблокував екран.

— Шо там? — спитав Сергій.

— Та нічого важливого.

Вони просиділи ще майже годину. О 19:14 Іван подивився на годинник. Наступного разу — о 20:07.

П’ятдесят три хвилини.

Принаймні на той момент нічого важливого за цей час не сталося.

Кінець

Ще одна сатира на процедуру — «Сарай»: там підтвердження просять уже не в людини, а в землі.