Говерла: як я таки зійшов на вершину

Ну що, ми це зробили. Моя друга спроба вийти на Говерлу виявилась вдалою — попри хворобу Паркінсона. Нижче — як усе минуло, скільки коштує трансфер, який маршрут обрати і чому шестирічна дитина вже питає, коли наступного разу.

Перша спроба: Буковель і вершина, якої не було

Перша спроба — то окрема історія, рік приблизно 2019–2020. Ми поїхали компанією, яка мінімально була заточена на підкорення вершин і максимально — на знищення горючих напоїв. Зняли будинок у Буковелі та взяли на кожного по пляшці міцного напою, який кожен обрав собі. План був у тому, щоб після сходження розслабитись та ще три дні відпочити в горах.

Втім, підвела погода: це був початок весни, і в Карпатах ішов не то сніг, не то дощ. Тож в очікуванні прийнятної погоди ми вирішили трішки пригубити по прибуттю на місце. В обід ми вже шукали магазин, у якому можна докупити алкоголю, а ввечері ми з собакою, яку знайшли на вулиці, вечеряли в ресторані в Буковелі — де собака був нагодований стейком Ті-бон і отримав відповідну кличку. Наступні три дні пройшли в подібному форматі.

За результатами тієї поїздки на вершину потрапив лише один із нас. Втім, це була не вершина Карпат, а вершина алкогольної інтоксикації, з якої знімати його довелося бригаді швидкої — з подальшим перебуванням нашого друга в лікарні протягом тижня.

Як ми зібралися вдруге

Цього разу все відбулося швидко і скоординовано. Моя пропозиція Тимофію підкорити Говерлу, його згода та обрання доступних для нього дат. Згода кума їхати з сім'єю з нами — хоч і без підйому.

Тимофій забронював гарний будинок на всіх нас у Ворохті, звідки годину їхати до бази Заросляк, де починається сходження. Кум виїхав завчасно до своїх кумів у Івано-Франківськ, а ми з Тимофієм виїхали о 6 ранку.

Дорога до Ворохти

Тім в обід був на місці, їдучи в компанії трьох пляшок Ред Булу. Натомість ми в спокійному темпі дісталися ввечері: зупинялися пообідати, я неодноразово підіймав у гарних місцях дрон.

Більшість шляху за кермом була дружина Настя, тому що мене часто вимикало, а в такому стані я їхати не можу. Думаю, свій вплив зробила погода — у дощ мене вимикає набагато частіше і надовше.

Чому ми не поїхали на Заросляк своєю машиною

Коли всі зібралися у Ворохті, вирішили, що йтимемо наступного ранку. Але о 22-й годині додумалися прочитати про дорогу до бази Заросляк — адже початковий план був їхати своїми машинами.

І фраза «ґрунтова дорога з вибоїнами» з зазначенням часу проїзду півтори-дві години при довжині 7 км однозначно переконала нас замовляти трансфер.

У зв'язку з пізнім часом ми все-таки вирішили підійматись через день, щоб не поспішати. На щастя, це було правильне рішення: наступного дня вершина Говерли весь час була в хмарах.

Ранок підйому: таблетки, кава і трекінгові палиці

У день підйому прокинулись о 6:30, адже на 7 ранку було замовлено трансфер. В одну сторону вартість складає 1500 грн за машину. За нами приїхав Гольф, переобладнаний для їзди по бездоріжжю. Це окремий досвід і враження — прикольно їхати швидко по дорозі, по якій на своїй машині я взагалі б не проїхав.

Першу таблетку я прийняв уже в машині, щоб якомога довше пролонгувати дію під час підйому. Моє дозування наразі лишається незмінним — 5 таблеток Левокому, 3 Пронорану та 1 пластир Neupro на добу.

Увімкнуло мене якраз по прибуттю на Заросляк, тож я відразу з'їв хот-дога, випив кави, ми взяли трекінгові палиці (обов'язково беріть їх із собою, оренда коштує 100 грн) і пішли вперед.

Синій чи зелений: який маршрут обрати

Два основних маршрути від Заросляка — синій та зелений. Синій — стрімкіший та швидший, зелений — більш пологий та довший на 600 метрів.

Наш водій (який підіймався на Говерлу 72 рази, працюючи раніше провідником) однозначно радив підійматись синім шляхом, бо, за його словами, зелений проходить по коліна в болоті. Так само нам радив продавець на базі Заросляк — тож ми обрали саме синій.

Підйом: каміння, вітер і шестирічна дитина

З дитиною 6 років синій маршрут усе-таки складний та небезпечний. Каміння велике, часом кут дуже гострий — дитина кілька разів плакала та просила повернути назад. Одного разу навіть оступилася й мало не полетіла донизу; добре, що позаду страхував я.

Десь на половині маршруту вітер став дуже сильним — треба зважати на це.

Останні 500 метрів, коли мене вимкнуло

Метрів за 500 до вершини мене таки накрило. Вдячний, що так просто піднявся й на цю точку.

Тож далі добирались перебіжками по 30–40 метрів: потім я сідав і відпочивав, набираючись сил. Це, мабуть, головне, що варто знати про підйом у моєму стані — він не лінійний. Ти не йдеш повільніше за інших рівномірно; ти йдеш нормально, а потім просто зупиняєшся й чекаєш, поки тіло повернеться.

На вершині

На вершині є місця, де можна посидіти та перепочити, і навіть можна купити каву, медальку «За підкорення Говерли» та щось перекусити.

Уявіть собі: щоранку продавці тягнуть усе це добро наверх, а якщо не продали — ще й униз. Кажуть, вони користуються послугами хлопців, які підіймають товар наверх за 2000 грн — але ж все одно потрібно як мінімум самому підійнятись і спуститись щодня.

Нагорі посиділи хвилин 30, доки мене не увімкнула наступна таблетка. Ми не стали чекати в черзі сфотографуватись біля дзеркала з написом «Говерла» — та прийняли рішення пробувати спускатись зеленим маршрутом.

Спуск зеленим маршрутом

На вершині ми зустріли тих, хто підіймався зеленим, і взуття в них не виглядало таким, що перебувало в болоті. Маршрут виявився набагато спокійнішим та придатним для дитини — спускались і насолоджувались навколишніми красотами. Я набирав у гірських джерелах воду та зі смаком пив її, холодну та прозору.

Третя таблетка була випита десь посередині спуску — і, о диво, перерви між другою та третьою не було. Загалом я вдячний організму за цей день: він не дратував мене вмиканнями-вимиканнями.

Додам, що з точки зору спорту я зовсім не підготовлений 🙂 Останнім часом не займався нічим, а протягом наступних днів навіть не було крепатури. Водій казав, що трекінгові палиці беруть на себе до 35% навантаження з ніг — і мені дійсно здається, що це так. Плюс із ними набагато легше тримати рівновагу на схилах гір.

Дорога додому

Дорога назад до столиці також була довгою та важкою — ми навіть не встигли доїхати додому за день. Мене накривало, за кермом знову була більшість часу Настя, а ще почала викидати коники коробка передач в авто.

Що варто знати, якщо збираєшся на Говерлу

Паркінсон ускладнює, але не робить неможливим

Підсумовуючи, скажу: підніматись на Говерлу однозначно варто. Дитині 6 років було хоч і важко, але цікаво — і вона вже питає, коли наступного разу підемо наверх, але вже червоним маршрутом 🙂 Думаю, це також варто спробувати, але до такого вже варто було б готуватись.

Паркінсон ускладнює підйом, звичайно, але не робить його неможливим. І це набагато легше, ніж їхати велосипедом навколо України 🙂

Тож не думайте — беріть і їдьте, підкорюйте Говерлу, не відкладайте на потім!