Битва церков: Україна між вірою та імперією

← Частина 2: складні питання до Старого Завіту

Передісторія

Лежав собі на другому поверсі буклетик-книжка «Основи православної віри». Лежав там досить давно, його мені ще колись дідусь, здається, пропонував почитати. Зніс я його собі у бесідку, в якій досі проводжу більшість часу, не дивлячись на температуру. А також у цей день, оскільки це було коли я тільки повернувся із велозаїзду, мені стало жалко моїх собак, які весь час були на ланцюгу, і я їх відпустив бігати по території. Два вищевказані факти вирішили взаємодіяти між собою та в результаті призвести до знищення цієї ні в чому не повинної книжечки. До речі, а чи не через це захворіла тепер Лаккі?.. Ладно, не дуже вдалий жарт.

Та я згадав, що між Мукачево та Ужгородом також купував подібну книжечку, і знайшов її у своєму портфелі.

Так ось перша книжечка була надрукована з благословення Філарета, нашого патріарха. А друга, мукачівська, хоч і була куплена зараз, втім виданою була 2009 року з благословення архієпископа Почаївського Володимира.

Історичний контекст

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) виникла ще у 1921 році, коли частина українського духовенства прагнула створити незалежну від Москви церкву. Це сталося в часи Української Народної Республіки, у період національного відродження. Проте з приходом радянської влади її діяльність була заборонена, а багато священників зазнали переслідувань. УАПЦ збереглася в діаспорі — у Польщі, Канаді, США. Після відновлення незалежності України в 1990 році вона знову офіційно почала діяти, але залишалася невизнаною Вселенським Патріархатом.

Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) була утворена у 1992 році після виходу митрополита Філарета з підпорядкування Московському Патріархату. Її головною метою було створення єдиної незалежної української церкви, відокремленої від Москви. УПЦ КП швидко здобула велику кількість парафій, підтримку держави та суспільства, але довгий час залишалася невизнаною серед світового православ'я. Незважаючи на це, вона відіграла ключову роль у формуванні національної церковної свідомості в незалежній Україні.

У 2018 році УАПЦ та УПЦ КП об'єдналися на Об'єднавчому соборі у Софії Київській разом із частиною єпископів Української Православної Церкви (Московського Патріархату). Так утворилася Православна Церква України (ПЦУ), яка 6 січня 2019 року отримала Томос про автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія. Цей документ офіційно визнав ПЦУ незалежною помісною церквою.

Станом на сьогодні ПЦУ — це єдина канонічна православна церква України, яку визнають Вселенський, Елладський, Александрійський, Кіпрський патріархати та низка інших церков. УАПЦ і УПЦ КП юридично припинили існування, увійшовши до складу ПЦУ. Патріарх Філарет, який свого часу очолював УПЦ КП, після 2019 року оголосив про «відновлення Київського Патріархату», однак це рішення не має канонічного і юридичного визнання. Таким чином, сьогодні вся офіційна православна незалежна церковна структура України — це саме Православна Церква України, очолювана митрополитом Епіфанієм.

Муть

Здавалося, що може бути не так з такою книгою, яка починається словами «Дорогі брати і сестри» та і взагалі яка про християнство, любов до ближнього свого та примирення всіх людей на планеті.

Але ні. Усе, чого торкається імперська політика росії, зрештою просякає лицемірством і фальшю.

Сторінка 64, розповідається про Таїнство Священства. І далі просто десятки лапок, що вкупі з тоном тексту виражають зневагу та глузування:

«Слід застерегти християн від так званих «православних церков»: «Київського патріархату» та «Української автокефальної православної церкви». Першою була заснована «автокефальна церква», однак жодний православний єпископ не з'явився на цей «всеукраїнський собор». Тоді 30 священників, 12 дияконів та миряни, щоб заснувати «незалежну від москви» церкву, вирішили відмовитись від святих канонів Православної Церкви. Згідно 1 правила Святих Апостолів «єпископа хай поставляють два або три єпископи». Першого ж «митрополита» Василя Липківського «висвятили» священники.

УПЦ КП «утворилася» завдяки об'єднанню деяких «єпископів» УАПЦ і позбавленого сану за особисті гріхи та церковні порушення колишнього митрополита Філарета.

Таким чином, таїнства УАПЦ та УПЦ КП не дійсні, оскільки «священнослужителі» цих «церков» не мають благодаті священства. Тому ті, хто «прийняв» якісь таїнства в них, повинні звернутися до канонічної Церкви і отримати ці Таїнства заново, а, крім того, посповідатися, як відлучені від Церкви. 10 правило Святих Апостолів говорить: «Якщо хто з відлученим від Церкви помолиться, хоч би і вдома, то такий також стає відлученим».

— з буклета «Основи православної віри», с. 64

Тільки-но подивіться на це лицемірство! Подивіться, які вони поборники закону та правил Святих Апостолів! На ділі вони ж просто відчули втрату влади на території незалежної України, і тому розпочали всю цю кампанію проти нашої Церкви.

Формально, за стародавніми церковними канонами, таке висвячення вважалося порушенням. Проте згодом, після відновлення незалежності України, ситуація змінилася: ієрархія УАПЦ, а потім УПЦ КП була канонічно виправлена через апостольське спадкоємство, коли частина єпископів отримала висвячення визнаними архієреями.

Коли у 2019 році Вселенський Патріарх Варфоломій надав Томос про автокефалію ПЦУ, він офіційно визнав усі хіротонії (висвячення), які відбулися в УАПЦ і УПЦ КП, як дійсні.

Тобто, для світового православ'я (за винятком РПЦ), питання «неканонічності» було зняте.

А судді хто?

А тепер саме цікаве. А чи «канонічно» з'явилась сама Московська церква? Та звичайно ж ні.

Спершу християнство на Русі (у Києві) підпорядковувалося Константинопольському Патріархату.

Київські митрополити призначалися саме з Константинополя, і до XV століття Руська церква була звичайною митрополією Вселенського Патріархату.

У 1448 році, після падіння Візантії і Флорентійської унії, московські єпископи самовільно обрали митрополита Іону без благословення Константинопольського патріарха (ой, як незручно!). Фактично проголосили автокефалію самовільно, без дозволу Матері-Церкви. А це було прямим порушенням 34 апостольного правила, яке забороняє відокремлюватися без згоди першоієрарха, тому Константинополь тривалий час не визнавав цього акту.

Лише у 1589 році, тобто через 141 рік після самопроголошення, Вселенський Патріарх Єремія II (під політичним тиском московського царя і після щедрих «дарів») визнав Московського митрополита Іова патріархом. І навіть тоді визнання було умовним — Москва отримала п'яте (останнє) місце серед патріархатів. Фактично, це був постфактум канонічний компроміс, а не «ідеально чистий» канонічний акт.

Отже, історично РПЦ не мала «чистого» канонічного початку — її автокефалія була самочинною, а визнання — ретроспективним і політичним.

Тому з богословської точки зору звинувачення Москви на адресу українських церков у «розколі» виглядають нелогічно і непослідовно, адже їхня власна історія почалася з аналогічного процесу — самопроголошення і подальшого визнання через час. Але ж «нє всьо так адназначна». Для них приготована стаття, за якою їх всіх судитимуть після їх скорої смерті:

«Чому ж ти дивишся на скалку в оці брата свого, а колоди у власному оці не помічаєш?»

— Лука 6:41

Мова як інструмент контролю

Окремо в цій макулатурі вказується на недопустимість богослужіння українською мовою. Мовляв, «ісконно богослужіння велось церковно-слов'янською мовою», тож моліться всі нею, але вона дивно схожа на російську.

У IX столітті святими Кирилом і Мефодієм перекладено Святе Письмо та літургію з грецької, якою розмовляли і писали перші християни Візантії. Тобто, сама церковнослов'янська — це перекладна, штучно створена літургійна мова, яку просто прийняли для богослужіння в слов'янських народів.

А от сам Христос і апостоли розмовляли арамейською, частково користувалися єврейською (для читання Тори), а тексти Нового Завіту були написані давньогрецькою (койне). Отже, якщо хтось справді вважає, що треба молитися «мовою оригіналу» — тоді треба молитися грецькою, арамейською чи івритом, а не церковнослов'янською. Але ж у Москві звикли починати відлік історії там, де їм зручно, — так само вибірково поводиться і Московська церква.

Твердження, що «тільки церковнослов'янська мова правильна» — це не богословський аргумент, а інструмент церковно-культурного впливу, який використовувався, щоб зберігати єдність під москвою. Бо поки всі церкви молилися «єдіной» мовою, їх легше було централізовано контролювати. Тоді як перехід на українську або будь-яку народну мову означає самостійність мислення і культури віри, а як же так? Імперії завжди мало території, треба більше. Геополітика!

Католики служать латинською, але також — італійською, польською, українською тощо. Греки служать грецькою. Серби — сербською, болгари — болгарською. І тільки в російській традиції збереглася вимога «молитися чужою мовою», яку більшість людей уже не розуміє.

Це призводить до того, що богослужіння перетворюється на звуковий ритуал, а не на усвідомлену молитву, бо віряни не розуміють слів. А Христос прямо казав:

«Коли молитеся — не говоріть зайвого, як погани, бо думають, що за своє багатослів'я будуть почуті».

— Матвія 6:7

Тобто в молитві головне — щирість серця, а не мова. А там, де замість щирості серця лишається сама завчена чужа мова, від молитви залишається хіба що порожня оболонка ритуалу.

Патріарх Кирил і подвійна мораль

З 2009 року РПЦ очолює святійша з точки зору росіян людина — патріарх Кирил. Авторитетно заявляю: як на мене, він — не пастир, а політичний функціонер у рясі. Він підтримав російське вторгнення і називав це, по суті, «священною війною», мовляв, росія так захищає свій духовний простір. Біблія вчить про любов до ближнього, про мир і про те, що християни не мають виправдовувати насильство. Тому позиція патріарха Кирила, яка фактично освячує війну, взагалі не узгоджується з біблійними принципами і з ідеєю християнської моралі. Тому логічно виходить, що його позиція — це радше політична лінія, а не щось, що можна виправдати біблійним вченням.

Якщо брати Біблію буквально, то це можна назвати лицемірством. В Євангеліях є чимало місць, де засуджується подвійна мораль, особливо коли хтось проповідує одне, а робить інше. Тож називати таку позицію лицемірством цілком логічно з точки зору біблійної етики. Виходить, що проповідувати мир і благословляти війну — це ганебна, глибоко лицемірна позиція, а отже і той, хто її займає, — лицемір.

«Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що очищуєте зовнішність чаші та блюда, а всередині вони повні здирства та неправди».

— Матвія 23:25

Тобто тут засуджується саме те, що людина зовні може виглядати благочестиво, а насправді діяти зовсім не по-християнськи. Але й зовні він не надто скидається на аскета — з елітними годинниками та яхтами зі скаженим цінником.

Підсумуємо

РПЦ — незаконно створене політичне угрупування, яке діє всупереч та наперекір християнській моралі, а її очільник — лицемір. І знаєте, що з ними, брехунами, лицемірами буде, якщо вони вірять (в чому я сумніваюсь)?

«І розітне його, і призначить йому долю з лицемірами; там буде плач і скрегіт зубів».

— Матвія 24:51

Амінь.