«Жили-були дід та баба…»

Ну що ж, 18 лютого мій останній живий дідусь відійшов туди, де загальноприйнято вважати що краще 😌 І хоч подія сама по собі абсолютно не весела, згадувати про нього тепер без позитиву на душі неможливо)

У мене всі дідусі-бабусі були чудовими, тільки погляньте на них в молодості (фото вгорі).

Я схожий більше всього на діда Толю (в його молодості, а не на фото; хоча відчуваю себе саме так як він виглядає на фото 😀), але часу набагато більше провів з дідом Мішею. Ми так їх називали, саме «дід Толя і дід Міша», хоча багато хто питав «Чому так грубо, «дід», а не «дідусь»? А ми з дитинства так до них звертались і не вважали це грубістю. А більше часу провів з Мішею, тому що Толі набагато раніше остогидло це людське існування і він вирішив перескочити на наступний рівень буття.

Я з самого дитинства був близький з своїми родичами, тому що «лихі 90-ті» і, як наслідок, я з батьками жив перші років 5 у них. Не пам'ятаю вже в якому порядку — чи то в батькових перших, чи маминих, — але половину свого, так би мовити, «немовляцтва» я провів у одних, а половину у других бабусів-дідусів. Спогади, а радше мабуть відчуття, залишились винятково теплі і приємні. Звичайно, з того віку спогадів небагато, але вони є 🙂

Мамина мама і мамин тато 🙃

Дід Толя і баба Валя. З періоду проживання у них у квартирі пам'ятаю: катання на пилососі по коридору; залізання на випрямлених руках і ногах по стінах коридору на стелю; дурнуваті дитячі хованки постійно в одне і те саме місце за здоровенним лимоном біля балкону; лякаючий мене кожен раз, як в перший, удар двоюрідного брата Вані, який кожен раз «дивувався» як це я так заховався, по пластиковій білій матовій заглушці в міжкімнатних дверях, яка була вся обліплена «імпортними наклєйками» з жувальних гумок… А стукав він по ній, бо мене треба було не просто знайти, а ще й налякати, а потім гнати аж до самого «домика»)) А яку я круту фразу почерпнув від Вані: «Дети! Спички — не игрушки! Покупайте зажигалки!» 😄 А ще нижній правий кут тієї дверної заглушки постійно випадав після таких ігр. Термогігрометр на вході, подушечка з голками, м'яка обивка вхідних дверей, в які можна було влітати з розбігу… Дивні речі з пам'яті випливають. Дідові картини з пейзажами села, прикольне радіо на кухні і загадкове здорове радіо у великій кімнаті… Дід в трусах і білій майці, який тушив недопалки об п'яту 😀 Бабусині фіалки і помідори дідові на балконі, які пахли аж у кімнату. О, і важливий атрибут пострадянської квартири — всі томи Леніна. І звук рушаючого ліфта — «ууульк» і потім щось об ще щось треться 😄

А як чудово було у них в гостях! В голові столу сидів дід Толя, постійно розповідав смішні історії з роботи і свого життя, а завершувалось завжди однаково: на столі бабусин «наполеон», дід Толя з гітарою і співають двоє — він і його сват, дід Міша)) Хоча ні, бувало підключалась мамина сестра Світлана; так що співало таки троє. Саме мамин тато познайомив мене з однією з самих моїх наспівуваних собі під ніс пісень: «Земля, Земля, я Хабибулин. Кто я?»; «Ты слышишь, Сокол, Сокол, ты — баран».

До речі, дід Міша дуже любив та поважав свого свата, тому що дід Толя працював фтизіатром (вивчіть нове слово як раз), тобто лікарем-спеціалістом по туберкульозу, і в свій час вилікував діда Мішу, чим врятував йому життя. Із історій діда Толі я найбільше любив про аспіранта чи лаборанта, який транспортував аналізи калу, а в транспорті у нього вкрали цей кейс)) Ото злодюга-невдаха потішився, роздивляючись результати роботи) А які кожен рік були ялинки…

А баба Валя була педіатром. Я чомусь пам'ятаю обличчя її медсестри і їх кабінет. І травму дитинства родом з її поліклініки у вигляді стоматолога з дебільнуватим підходом «треба сверлити, допоки не заболить». Але то не вина стоматологині (це ж так зараз, якщо стоматолог не має того органу, який відрізняє жінок від чоловіків?) У бабусі був цукровий діабет, тому вона завжди балансувала між необхідністю з'їсти щось солодке або вколотись інсуліном))

Згадав ще! 😃 У туалеті замість паперу була завжди газета, подрібнена до необхідних розмірів, і перед тим як нею скористатись, потрібно було її потерти між долонями, щоб вона не травмувала те, на чому ми сидимо і чим думають росіяни 😼

А ще в них був ГОВОРЯЧИЙ ГОДИННИК!!! Це взагалі законно було тримати його на видному місці, але майже під самою стелею? 😄 На ньому була кнопочка, на яку тиснеш і чуєш: пім! «Восемнадцать часов * пауза * ровно!».

Це був той час, коли я вперше зафіксував свідомо вік своїх батьків. Ну, знаєте ж, я про той вік, який у вас засів в голові? Спитай мене зараз: «Скільки років твоїм батькам?» І мій мозок автоматично видає мені десь на ніцшенському рівні: «28». І вже потім я починаю свідомо рахувати по формулі «х − 1969», де х — поточний рік.

Цей абзац дописав пізніше, під час написання наступного розділу. Згадав історію, як до діда Толі прийшли свідки когось-там, з якоїсь секти, коротше кажучи. Подзвонили, він підійшов до дверей, питає: «Хто там?» А вони йому: «А ви вірите в Бога?» То він не розгубився і як крикне: «Аллах єдиний бог і Муххамед пророк його!» Більше вони нічого не запитували))

Татовий тато і татова мама 🙃

З ними я проводив дуже багато часу. Влітку у селі бував на канікулах, бабуся і мене, і брата Рому забирала зі школи та сиділа з нами вдома до приходу батьків, тож згадати також є що.

Бабуся була максимально доброю та життєрадісною людиною. Можна навіть сказати, шо вона була дурносміхом, як і я; а туалетний гумор — то взагалі наше все)) Не пам'ятаю чи розповідав я десь раніше, але коли я був ще малим, разом з сусідською дівчиною ми накидали сухих коров'ячих кізяків у криницю. І коли нас батьки сварили, бабуся плакала, бо воно ж то й наче онук зробив неправильну дію, але крізь сльози паралельно сміялась, бо ідея їй явно сподобалась. Думаю, якщо б в ті часи у мене був свій інстаграм чи щось типу того, вона б на мене підписалась.

Кожного дня ми ходили гуляти навкруги озера Тельбін на Березняках, і я відривав лозу з дерева і тарабанив її за собою по землі, уявляючи себе тролейбусом. Дивна дитяча мрія, стати тролейбусом. До речі, коло навколо Тельбіну — досить довгий маршрут, кілометрів 3–4 там буде, і кожного разу ми проходили поряд з місцем зустрічі тих осіб, яких очолював Сандей Аделаджа. Я питав чому ми ніколи не заходимо до церкви (бо на всю стіну зроблений напис стверджував що це саме церква), а бабуся мені пояснювала, що там дураки і граблять людей. Тоді не розумів, зате зараз я б із задоволенням залетів на ту зустріч))

Була ще в неї власна методологія як нас всіх нагодувати. Вона питала чи зголодніли ми, ми відповідали «ні». Вона далі питала, для прикладу, чи хочу я яблука. На негативну відповідь вона просто ставила нарізане яблуко на стіл і (о, диво!) воно протягом декількох хвилин зникало. А вареники з налисниками? Я брав декілька разів рецепт, втім в авторському виконанні вони були неперевершені.

Якщо пам'ятаєте, раніше були такі жувальні гумки «Dirol». Так от бабуся чомусь так називала твердий сир, який плавили в гарячій каві. Звучить паскудно, але я це також обожнював))

Коли я в 9-му класі почав відвідувати спортзал, чомусь обрали спортзал біля будинку дідуся та бабусі, а це кілометри за чотири від мого дому. І кожного разу після тренування я заходив до них, бабуся мене нагодовувала (тоді я не жирнів від їжі, як зараз), а дідусь на машині відвозив додому. Коли мені було вже 16–17 років, деколи він навіть пускав мене за кермо, якщо їхали назад вночі та машин було небагато.

Так, керувати автомобілем мене вчив дідусь, бо в тата не вистачало на мене нервів)) А дідусь був завжди спокійним, як удав, що б я не робив не так. Його спокій найбільш вразив друзів, коли ми вже років у 25 їхали всі разом із села до Києва, і я вилетів на обгін на зустрічну смугу і дуже близько розминувся із зустрічною машиною. То хлопці в той момент кричали: «Саня, що ти робиш?!», а дідусь навіть не поворухнувся, і лише секунд через десять, коли все було позаду, спокійно мовив: «Це було досить ризиково». Зараз ми користуємось цією фразою часто.

Щодо того, що батько міг на мене прикрикнути, а дідусь — ні, то варто зазначити, що я був ще той бешкетник, і підстав на мене гримнути вигадувати не доводилось, їх завжди було вдосталь) І батько каже, що коли він був малий, то дідусь був зовсім не таким спокійним і на нього міг крикнути так, як на мене батько. І я цілком у це вірю, бачучи зараз, як тане мій батько при появі Ксюші — на неї розповсюджеється кредо асасинів: «Ніщо не істино і все дозволено»))) Так що дідусь був для мене тим, ким буде мій батько моїй доні — ласкавим та добрим дідусем)

Дідусь був прикладом у багатьох речах. По-перше, спорт — він все життя чудово виглядав і тренувався до останнього. Навіть після інсульту/інфаркту (так і не встановили до кінця що то було) у минулому році він наполягав, що ходити має сам, а вранці робив зарядку з пустим грифом. Пустим, але робив же. І до років 60 він узимку ходив купатися на озеро, тож цю звичку я перейняв від нього. Вдома в них була купа різних еспандерів, резинок для тренування, гантель, прес-роликів. А я з тих резинок любив ставити пастки на діда, як він приходив з роботи)) Він йшов приймати душ, а я прив'язував до різних дверей ті резинки і чекав, поки дід виходитиме і резинка притягне другу дверцяту в діда)) Він завжди робив вигляд, що не очікував цього.

Відношення його до роботи було вартим того, щоб брати приклад. Чесність, трудолюбивість, принциповість, відданість роботі — він певно народився не в тому місці, йому б десь в Японії працювати було б гармонійніше. В радянські часи він був у партії, в пострадянські постійно спонукав нас з батьком і братом вступити у партію)) Він не міг сприйняти, що часи змінились, і що роль партій нинішніх категорично відрізняється від ролі комуністичної партії в Союзі.

Працюючи на посаді державного аудитора в КРУ (контрольно-ревізійне управління), він ніколи не погоджувався на хабарі. Йому пропонували не одну квартиру в центрі Києва, а він відмовлявся, тому що це незаконно. Один раз він взяв подяку — і це був оберемок олівців, штук 50 звичайних НВ олівців, які частково так і лежать, мабуть, в його шафі))) При цьому, вертаючись додому після роботи, він завжди знаходив час щоб приділити увагу мені.

Наприкінці життя він часто скаржився, що якби була можливість все повторити, він багато зробив би інакше. Втім, я вважаю, що якраз його відношення до хабарів та роботи є вірним, і якщо б кожен так правильно ставився до навколишнього світу — він би став краще.

Ще цікавий момент — коли ми всі разом були в селі, дід з самого ранку щось робив по господарству. І коли його кликали до столу їсти, він завжди приходив через пів години мінімум, і це всіх страшно дратувало. Але тепер я його чудово розумію — на шляху з городу до столу є ціла купа «швиденьких» речей, які терміново потрібно зробити))

Letum non omnia finit — смертю все не закінчується :)

Взагалі-то планував цю статтю написати тільки про діда Мішу у день як його ховали, але почав писати і спливали спогади про іншого діда та бабусь також) Я майже на місяць щось пропав з темпу своїх статей, тож вибачаюсь.

Так от, згідно з вченням буддистів, існують шість світів, в яких можливо переродитись. Світ людей знаходиться десь посередині (умовно), і під час похорон дідуся я не відчував жодного жалю або стурбованості, тому що я був впевнений, що дідусь своїм життям заслужив перехід із світу людей до світу небесних істот, минаючи навіть світ напівбогів. Мети буддистів він, мабуть, не досягнув, і нірвани не досягнув, але переродитись у світі небесних істот — заслужив точно, і, сподіваюсь, він там зустрів бабусю, тому що після того як вона відійшла — він тільки про неї і говорив.

Завершу реченням, яке доня вже після похорон відправила дідусю смскою на телефон:

«Бувай, ти був найкращий». 😊