Пам'яті Максима Бабака

13 лютого. До сьогоднішнього дня, починаючи з 2008 року, я щороку в цей день вітав одного зі своїх кращих друзів, Максима Геннадійовича Бабака, з днем народження. Завжди не зранку, адже я не з тих, хто вважає, що чим раніше набереш, — то більше людину любиш або поважаєш. Ніколи не серйозно — виключно з цитуванням дурнуватих відео з ютуба, з побажанням «щастя, здоловля, племінничків» або чимось подібним. У мене на весіллі були запрошені тільки найближчі друзі (бідне студентство, тоді інакше не виходило), десь близько 6–7 чоловік, і Макс, звичайно, був одним із цих бажаних гостей.

Але внаслідок того, що доля розташувала нашу країну по сусідству з свинарником, старший в якому втратив будь-який глузд, а інші виявились навіть не свинями, а максимум свинячим гівном, сьогодні я його не зможу поздоровити. 10 листопада минулого року під Курахово його не стало. А був би гарний привід нам всім напитись — ми були б знайомі рівно пів життя. Ото була б гулянка… Ну нічого, рано чи пізно всі помремо (не подумайте, що це фаталізм; це — логічне завершення будь-якого життя), і тоді ми з Максом відмітимо сьогоднішню втрачену дату, і попросимо в Бога (чи хто там наверху?), щоб на день витягнув з пекла верхівку сучаного керівництва росії (хотів надрукувати «сучасного», але пізніш помітив помилку; втім, залишу варіант з помилкою) і дав нам порозважатись з ними. Макс ніколи не був жорстоким або злим, і обожнював витівки, тому, думаю, він придумає чим їх зайняти :) Зі своєї сторони я рекомендуватиму батл по гопаку; змагання по кращому виконанню гімну України (і поки кожен з них не співатиме хоча б як Пономарьов — будемо їх примушувати практикуватись далі); влаштування вечора української прози часів розстріляного відродження, а завершимо все швидкісним вишиванням вишиванок.

Про тих, кого вже немає з нами поряд, прийнято говорити або хороше, або не говорити нічого. А я якби і захотів би сказати щось погане — не зміг би, тому що намагався згадати хоча б якусь сварку з ним — марно.

Макс — унікальна людина. В ньому поєднуються непоєднувані речі. В університеті ми зазвичай постійно ходили втрьох — Макс, Ігор і я. І от якщо ми з Ігорем пришелепкуваті по життю — в нас не буває періодів серйозності, — Макс — це якась нереальна комбінація надсерйозного чоловіка, який з максимальною відповідальністю ставиться до всіх своїх обов'язків (в тому числі один з потоку ходить на військову кафедру у формі з усіма потрібними нашивками та навіщось навіть планшеткою), поєднана з чудовим почуттям гумору та 100-відсотковою готовністю підтримати будь-яку запропоновану з нашої сторони тупість.

Макс приніс в університет Терен (сльозоточивий газ) — чи не здається Максу, що випробувати його ефективність прямо у червоному корпусі — то чудова ідея? Звичайно здається! А знаєте, яке оптимальне місце для такої перевірки? Правильно, ректорат. Відчиняються двері, запускаєтся газ, і троє студентів мчать по коридору, швидше за нігерійця, тікаючого від тигра по савані.

А як вам ідея піти утрьох у самий центр мітинга проти Януковича біля пам'ятника Тарасу Григоровичу навпроти КНУ (не засуджуйте нас, це тільки 2012 рік і все видавалось хіханьками та хаханьками, Майдан тоді ще не намічався) і почати скандувати «Я-ну-ко-вич! Я-ну-ко-вич!»? От і нам ідея видалась прекрасною і ми негайно перейшли до етапу її втілення. Бабусі нас побили сумками тоді; так нам і треба.

А як ми, будучи першокурсниками, вважали себе дорослими чоловіками, крутими юристами і по суботам ходили у Warsteiner Pub на Майдані? Круто було)

І при цьому Макс якось примудрявся бути відмінником (він, здається, школу з медаллю закінчив) і навчатися на бюджеті. Хабарі не давав, навчався сам і з легкістю все здавав. А ще він був одним з чотирьох моїх зам старости :D Група з 30 чоловік і 5 начальників :D

Щодо хабарів, то він їх принципово нікому не давав. Через це він самим останнім з нас отримав права на керування автомобілем, бо він хотів довести тодішньому МРЕО, що він все знає і здасть сам)) Ходив щось близько 5 разів, впертий до жуті) До слова, першим отримав права на керування автомобілем його сокамерник (так вони один одного називали у гуртожитку) Ігор, ще один з моїх кращих друзів, так той отримав їх здається у дитячому садку, бо в них замість концертів для батьків були змагання по збиранню КАМАЗу на швидкість, чи щось типу того. Та що там говорити, в нього в правах всі майже категорії відкриті.

Друзі. Ох у нього і друзів було; і всі вважали його своїм кращим другом. Запитати зараз хто претендує на це звання — то за Макса буде бійка, хто ж йому кращий друг)) Ігор С.? Євген П.? Саня Кон.? Андрій? Чи його напарник з поліції Влад? А уявляєте, скільки в нього побратимів під час служби виникло?

А знаєте, що саме тупе? Правильно, росіяни. Але я не про те. Макс сам родом з Донецька і переїхав у Київ тільки коли почав навчатись в університеті. І його не стало через дебілів, які прийшли «визволяти» його і його близьких від невідомо кого і чого. В нього з батьками та сестрою там залишилась нерухомість та і спогади про дитинство, які визволителі-загарбники нахабно відібрали. Тож Макс знав, за що воює. За свою дружину з дитиною, батьків, сестру, друзів, яких він захищав, як міг.

Я вчора відвідував свого дідуся у Києві, а у нього є книжні полиці, на одній з яких розмістилися книжки з позначкою «Бібліотека української літератури». І серед імен Котляревського, Нечуй-Левицького та Квітки-Основ'яненка помітив невідомого для себе автора — Івана Ле. Здивувався, бо ніколи навіть не чув про нього, і вирішив взяти книгу з собою та прочитати. І от, якраз за годину до написання цього тексту, вирішив прочитати вступну статтю до книги. І зрозумів, чому вона мені попалась саме вчора і чому саме перед своєю писаниною я взяв до рук цього Івана Ле.

«Письменник доводить, що сила радянського воїна — у його високій соціалістичній свідомості і глибоких патріотичних почуттях. Самовідданими і мужніми патріотами постають у творах Івана Ле цивільні люди — мирне населення, яке волею долі опинилося у прифронтовій смузі або на території тимчасово окупованій ворогом. Масовий героїзм радянського народу на фронті і його легендарна хоробрість і відвага були одним з визначальних факторів перемоги над фашистською Німеччиною. Запорукою перемоги сталося також братерство і дружба народів нашої багатонаціональної батьківщини».

«Як відомо, від часу утворення багатонаціональної військово-феодальної держави Речі Посполитої, польські феодали встановили на Україні найтяжчий нелюдський кріпосницький гніт. Весь тягар кріпосницького і національного гніту ліг на селянство і на міську бідноту. Польські пани за допомогою Ватикану заходами жорстокого примусу насаджували на Україні католицизм, запроваджували церковну унію, проводили політику насильного ополячування українців, глумилися над українською мовою та культурою, намагаючись духовно поневолити український народ і розірвати його зв'язки з братським російським народом».

Якщо вас знудило — це нормальна реакція здорового організму на російську пропаганду. Ось проти такого лиття гівна у вуха і воював Макс, проти переписування та перекручування історії та насаджування нам думки про «братскій народ» і «єдину батьківщину». «Легендарна хоробрість і відвага», мать їх. Бачили, дякуємо. Слава Богу, що цього Івана Ле виключили зі списку обов'язкових до ознайомлення авторів та що про нього забули, адже таке відкрите підлабузництво до режиму викликає тільки відразу. Але я прочитаю цей роман, щоб позбавити вас такого знущання над свідомістю, та надам свій відгук. І є в мене передчуття, що тон відгуку вже заданий))

Відволікся. Макс вже отримував поранення рік раніше. Але навіть це його не зупинило, і як тільки закінчилась реабілітація — він негайно повернувся до лав ЗСУ. Літав у Іспанію на підвищення кваліфікації. Але ж снаряду все одно, рядовий ти чи офіцер… Ну, він завжди любив військову тематику, тому сподіваюсь, він кайфонув, поки служив та захищав нас.

Останній раз я бачив його влітку, він на день взяв у командира щось типу відгулу, і ми зустрілись в Одесі і поїхали до мене в село. Він всю дорогу скаржився на свою посаду, що він повинен керувати взводом на відстані і ніяк не може їм допомогти у скрутній ситуації. Все хотів вискочити і з автоматом побігти вперед. І пам'ятаю як вранці прощались. Обійнялись і я побажав, щоб Бог допомагав. А потім якось писав йому, а він 2 дні вже не в мережі. І тут набрав Ігор і повідомив паскудну новину.

Макс завжди буде з нами. Зараз, кожен раз коли бачусь з Ігорем або кимось, хто знав Макса, будь-яка вечеря починається зі згадки про Макса і подяки йому. А, як відомо, людина жива, доки про неї пам'ятають, тож наш Друг живіший всіх живих)

У буддизмі вірять, що життя і смерть — це лише етапи на шляху душі. Як говорив Будда: «Все, що має початок, має і кінець». Але в кожному кінці є початок чогось нового. Нехай пам'ять про Макса стане світлом, яке буде вести нас вперед. Звертаючись до буддизму, я б егоїстично хотів, щоб ні я, ні Макс не досягли нірвани, адже в ній Велика пустота, а переродились у колесі Сансари на вищому рівні світу, щоб мати змогу знову з ним познайомитись і з ним товаришувати і творити всіляку дурість і дивитись версію «Бората» із того всесвіту ;)

Якщо хтось згадає якісь цікаві історії з цим Чоловіком — напишіть мені, я із задоволенням послухаю про нього щось цікаве (а він жив виключно цікаво) і доповню цю статтю вашою розповіддю. Думаю, його друзі також із задоволенням почитають щось про Макса.

---