Кабачок-староста

Буремні часи настали. І вельми небезпечні, я вам скажу. Кацапи лізуть на нашу землю, поливаючи Неньку ракетами та дронами, сини Ізраїля затіяли війну з Іраном, Трамп керує Штатами, Ющенко у 2008-му не пройшов на другий строк…

Кияни та гості міста щовечора бояться засинати, тому що вночі ракета, запущена свинями, може влетіти куди завгодно…

А я оце лежу четвертий день в інституті на стаціонарі і розумію, що людство навіть не здогадується, з якого боку і яка насувається реальна загроза. Була в мене одна надія, головна лікарка цього закладу, — поважна та шанована людина, професор медицини, чудово розуміє біологію, біохімію та інші природничі науки, має шалений досвід — вона беззаперечно віднайшла б спосіб приборкати наростаючу загрозу. Втім, варто мені було зайти до неї в кабінет, як мої мрії про спасіння вщент розбились її першим запитанням:

— У вас часто трапляються галюцинації? — спитала вона.

А я то розумію, як тепер виглядатиме ситуація, про яку я збирався їй сказати. Я усвідомлюю, що це не галюцинації, але як же це довести?

Коротше, ситуація вкрай хвилююча та нервова. Можливо, хтось із читачів підкаже, куди бігти та в кого просити допомоги.

Живу я у селі. Навесні прийшла мені (о, краще б не приходила…) ідея засадити город. Ну таке, різне всіляке, щоб можна було з грядки зірвати, промити та свіженьке домашнє у тарілочку вкинути та і з'їсти, запивши квасом або, прости Господи, оковитою. От наприкінці березня я і посіяв моркву, цибулю-сіянку, кріп, редьку, кукурудзу. А як стало тепліше, то досіяв кавуни, дині, огірки (бо ці культури більш вибагливі, знаєте; їм потрібно аби земля прогрілась до 15 градусів і тільки потому вони згодні запустити процеси росту). І от одним із останніх я посіяв кабачки. Небагато, один рядок, всього-навсього п'ять кущиків, чисто оладки поробити та посмажити на грилі. Краще б я не виходив на той город, а сидів трусився в бесідці, а насіння доїв би пес, як він і зробив з фактичними залишками.

Погода з березня була паскудна для рослин. Неочікувані заморозки знищили врожай персиків та нектаринів, одне молоде дерево взагалі не витримало стресу та засохло… За два місяці кукурудза виросла сантиметра на 3, а кавуни-дині взагалі із 18 проткнулися лише 2… Морква поросла бур'яном, цибуля через нього не могла пробитись до сонця та все ніяковіла, ніяковіла… І тут — чому мене це не здивувало відразу? — мов хмарки на безхмарному небі, на повністю безплідній на перший погляд землі, — ростуть собі пишно і рясно ті самі п'ять кущиків кабачків. Оці їх білі відросточки злісно колихались на вітру, нагадуючи чимось зачіску Дональда Трампа. А оцей перший кущ, найближчий до проходу, якось по-злому колихнувся в мою сторону, що в мене аж щось всередині йокнуло. Він виглядав так, немов він полководець або начальник всіх інших кабачків, а можливо, промайнула в мене думка, його слухалась навіть картопля…

Жарко. Ще й кепку забув, ото й напекло в голову через те. Прийняв літній душ, наче полегшало. Через певний час я і забув про той випадок.

Аж ось червень, наші скрепні свино-сусіди направили на нас наступну порцію шахедів і ракет, і, почувши сигнал підвищеної небезпеки, я вийшов на вулицю і мовчки дивився у небо, на якому то там, то там виблискували спалахи внаслідок роботи сил ППО. І хоча була 3-тя година ночі, за річкою біля посту охоронця теплиць я помітив рух та маленьку червону точку у повітрі від цигарки. Сумно, глибока ніч, поділитись враженням нема з ким, тож я вирішив пройтись до нього погомоніти та обговорити, що відбувається.

Відкрив фірточку на город та пішов вниз до річки по вузенькій дорожці, яка вночі завжди мені здавалася дивною. Тиша на цій доріжці була якась не така, якась дивна… Якась уважна.

Я йшов зі своїм ліхтариком Fenix, який жодного разу мене не підводив, але тут чи то акумулятор сів, чи то РЕБ так сильно працював над нашим селом, — але він вимкнувся. Не став світити тускло, як зазвичай відбувалось в таких ситуаціях, а саме погас. Геть. Ще й дрони, які всю ніч кружляли над головою, кудись вмить пропали, і я залишився у цілковитій темряві і тиші посеред городу. Тиша була така, що чутно було, як колорадські жуки переповзають з листка на листок картоплини.

Серце почало стукати частіше та відчутно сильніше. Добре, що я вдень не забрав металічну лопату польського виробництва фірми Cellfast (ви маєте знати ці товари, вони у них всі такого світло-голубого кольору), тож про всякий випадок я підняв її і міцно вхопив обома руками.

Вологість надворі була неймовірна. Якщо вийняти телефон і зі спалахом зробити фото або зняти сповільнене відео, — видно кожну краплю, а всі разом вони неначе стіна дощу, якого шкірою не відчуваєш, але який можеш вдихнути і відчути носом. І тут в якийсь момент я якось так повернувся, що відблиск прожектора з теплиць попав на нього. Це був той самий перший кущ, і по центру нього лежав — ні, він не просто лежав, видно було, що він відпочиває, — Кабачок. Я підійшов ближче, хотів роздивитись. В очі кинулось, що він також мокрий, як і всі овочі навкруги; але якщо з овочів просто стікала нічна роса, то цей був не просто мокрий. Він потів. Потів інтелектом. Відчувалось, що серед усього органічного в найближчому колі радіусом як мінімум до Білої Церкви він явно був домінуючим суб'єктом.

Тремтячими від жаху, а не хвороби, руками, я почав заносити над головою польську лопату.

— Покинь, мудак, — почулося десь знизу.

Лопата випала з рук сама. Я придивився (мій ліхтарик увімкнувся на мінімальну потужність): на чорноземі, який німці колись вивозили вагонами, явно виднівся напис: «НЕ ЧІПАЙ СТАРОСТУ ГРОМАДИ». При цьому Кабачок лежав на тому самому місці і в тій самій спокійній позі. Але ж напис десь узявся! Коли раптом остання буква в слові «ГРОМАДИ» почала рухатись, і я помітив, що фразу витоптала (чи викатала?) картоплина у сонцезахисних окулярах. Помітивши на собі сторонню увагу, картоплина на мить завмерла, потім мовчки кивнула мені, і я помітив на картоплині табличку: «Радник».

Я знав, що кропиву слід було покосити. Втім, я вирішив відкласти цю справу на інший день, тому що сьогодні я був у шортах (переодягнути штани було просто лінь), а коли косиш кропиву у шортах — шматочки летять на незахищені ноги та в кінці покосу ти весь ужалений. Так от, внаслідок цього прокрастинаторського рішення я впав сракою прямо на непокошену півтораметрову кропиву, і біль від її дотику вмить привів мене до тями, я підскочив і, згубивши тапочка нашого виробництва, я хутко полетів геть звідти додому.

Сказати чесно, до ранку я просто боявся туди повернутись. Коли ж сонечко піднялось над горизонтом і все навкруги почало оживати, я пішов проводити огляд місця події. Я очікував побачити там кабачки та картоплю, після чого планував їхати в столицю до лікаря здаватись, що маю певні проблеми. Натомість я побачив напис: «Тапочки вертаються через відділ скарг та пропозицій. З повагою, староста громади». І поруч ця нічна паскудна картоплина. Ну як картоплина могла стати радником старости громади? Те, що вона киває і мовчить, додає її образу загадковості та враження розумової переваги, та і сонцезахисні окуляри з піджаком також змушують підкоритись, але ж з іншої сторони, це картоплина!.. Але за що вона тоді отримує вищу за середню по країні зарплатню?.. Ідіотизм.

Поряд з паном старостою виділявся на фоні чорного грунту білий аркуш. Я набрався сміливості, вдихнув та підняв його. «Декрет старости №16,5-К», читаю в заголовку. Це були поточні накази старости всім навкруги. Коротко, лаконічно, грамотно. Жодного лишнього слова, все по ділу.

…Що?? Поряд з цим пунктом стоїть свіжий підпис Ердогана, а нижче (виявилось, то не простий папір, а Полароїд, який проявляється з часом) почало проявлятись фото Старости з Ердоганом. На фото ще була якась жінка, втім риси її обличчя проявлялись надто повільно, та і я її явно не знав. Нижче диплома — слова взаємної поваги, щось про поставку добрив… Тут чотири турки приносять зі сторони сусідки мішки з добривами, вклоняються і, задкуючи, зникають у кукурудзі.

Я в моменті чітко зрозумів, що це галюцинації. Зупинись. Треба йти відпочивати. По дорозі назад у двір я звернув увагу, що мій часник хтось наче пересадив… Підійшовши ближче, стало ясно, що часничини розташовані у вигляді QR-коду. Відсканувавши, мене перенаправило на сторінку Facebook-спільноти «Кабачки всіх країн, об'єднуйтесь!»

Я відчув легке запаморочення в голові і поп'ятився назад, дійшов до бесідки і знесиленим впав на диван.

Прокинувшись, я, звичайно, нічого цього вже не побачив. Таки галюцинації.

І ось я лежу в інституті і постійно вагаюсь: може, варто таки розповісти про ці галюцинації головному лікарю? І пофіг, як це виглядатиме з точки зору хвороби, ліків! Це реальний шанс врятувати світ, не можна втрачати таку нагоду! Краще розповісти і пожалкувати, ніж жалкувати, що не розповів!

Я наважився і таки вловив момент, коли головна лікарка була сама, і, увійшовши до кабінету, попросив її уваги і все їй детально розповів. Вона ласкаво посміхнулась і пояснила мені, що моя доза ліків — занадто велика, тому виникнення галюцинацій було неминучим наслідком, саме тому таке запитання мені при першій зустрічі і поставили.

В змішаних почуттях я повернувся в палату. Добре, звичайно, що загроза світу відсутня. Але сумно, що в мене таки поїхав трошки дах…

Я прийняв рішення лягати спати, а ранком вже планувати подальші дії. Довго не міг заснути, тому що на вулиці грав військовий марш Мендельсона. Грав довго, понад годину, і я вирішив встати закрити те вікно, бо скільки ж можна? Нервово скочив з ліжка, з кармана щось випало… Підняв — а це те саме фото Ердогана зі Старостою, а тут нарешті проявились риси обличчя третьої людини поряд з ними — це була головна лікарка нашої лікарні, яка тримала в руках насіння першої репродукції Старости Кабачка.

Вмить мені стало все зрозуміло. Я посміхнувся, змирився з неминучим і пішов закрити таки те вікно і хоч раз ще поспати. Але, підійшовши до нього, я зрозумів, що спати сьогодні ніхто вже не буде — по вулиці під звуки військового маршу військовим кроком йшли тисячі й тисячі молодих Кабачків…

Тримаймося